Мередіт така ж бездоганна, якою я її запам’ятав. Волосся в неї зараз коротше, але лише трішечки. Одяг вона тепер носить хіба що на дещицю не такий обтислий. Ми наливаємо собі вина, але не п’ємо. Вона сидить у кріслі у вітальні, а я — на канапі поруч, і ми розмовляємо. Кілька годин поспіль. У нас накопичилося десять років невисловленого.
— Пробач, — кажу я, коли западає пауза, достатньо довга задля того, щоб нарешті наважитися. — Знаю, я не маю права про це питати, але... те, що сталося у вас із Джеймсом на заняттях у Гвендолін, — воно колись траплялося поза сценою?
Вона киває, не дивлячись на мене.
— Дише один раз, одразу після того. Ми вважали, що кожен вирушив у власних справах, але потім я зайшла до музичної зали, а він був там. Я хотіла була відразу вий ти, але він мене схопив, і ми...
Я знаю, що тоді сталося, їй навіть не треба мені цього розповідати.
— Не знаю, що нас змусило так вчинити. Мені треба було зрозуміти, що між вами двома відбувалося, як це він так завиграшки тобою попихав. А інший спосіб мені на думку не спав, — каже вона. — Але все скінчилося, щойно розпочавшись. Ми почули, що хтось іде — певна річ, це була Філіппа, вона, мабуть, зрозуміла, що щось не так... І тоді ми ніби отямилися. Просто завмерли. І він спитав: «Про що ти думаєш?». А я тоді сказала: «Про те саме, що й ти». Нам навіть не було потреби промовляти твоє ім’я вголос... — вона супить брови й дивиться в червоне озеро вина в келиху. — Це був просто поцілунок, але, боже милий, як же було боляче...
— Я знаю, — кажу, не відчуваючи обурення. Хто з нас міг би сказати, що менший за інших грішник? Нами було так легко маніпулювати — збентеження зробило з нас справжній шедевр.
— Я вважала була, що на тому все й завершилося, — повідомляє Мередіт якимось непевним напруженим тоном. — Але тієї ночі, коли була вечірка на честь «Ліра», я зайшла до ванної поправити макіяж і відчула, що мене хтось обійняв за талію. Спочатку вирішила, що це ти, але то був він, геть п’яний... варнякав якусь маячню. Я його відштовхнула, спитала: «Джеймсе, та що з тобою таке?». А він відповів: «Ти не повіриш, якщо розповім». І знову мене потягнув до себе, але цього разу дуже жорстко. Боляче. Сказав: «Чи, можливо, тільки ти й зрозумієш, але нащо заперечувати? Що зроблено, те зроблено, тож відплата нам обом порівну». І цього було досить — я зрозуміла. Насилу від нього втекла. Вибралася із Замку й пішла до Колборна. Розповіла йому все, що могла. Не про пірс, не про той ранок... але все інше. І я хотіла тобі все розказати, просто там, за задником, але боялася, що ти утнеш якусь дурню, наприклад допоможеш йому втекти в антракті. Я ж навіть подумати не могла...
Голос її зривається.
— Мередіт, вибач мені, — кажу я. — Я не подумав. Мене не хвилювало, що буде зі мною, але я мав подумати про те, що станеться з тобою.
Вона не дивиться на мене, натомість веде далі:
— Є одна річ, яку мені треба дізнатися. Просто зараз.
— Так, звісно.
Хай там як, я перед нею в боргу.
— Ми з тобою. Усе, що між нами було. Це було по-справжньому чи ти завжди все знав, і наші з тобою стосунки — то була просто твоя спроба врятувати Джеймса від в’язниці?
Вона пильно дивиться на мене цими своїми темно-зеленими очима, і мені стає зле.
— Боже, Мередіт, ні. Я гадки не мав, — кажу я їй. — Ти для мене була... справжньою. Іноді я думаю, що крім тебе нічого справжнього в мене взагалі не було.
Вона киває, ніби хоче мені вірити, але щось їй заважає.
А тоді питає:
— Ти був у нього закоханий?
— Так, — просто відповідаю я. Ми з Джеймсом піддали один одного тим нерозважливим пристрастям, що про них колись розповідала Ґвендолін: радість і гнів, жага й розпач. Тож хіба це так дивно — після всього? Мене це більше не ошелешує, не вражає, не змушує ніяковіти. — Так, був.
Але це не вся правда. Уся правда в тому, що я й досі в нього закоханий.
— Я знаю, — каже вона втомлено. — 1 тоді знала, просто вдавала, буцімто не знаю.
— 1 я знав. І він сам теж. Мені шкода.
Вона хитає головою, якийсь час дивиться в темне вікно.
— Знаєш, мені теж шкода. Його.
Так боляче про це говорити. У мене починають нити зуби. Я розтуляю рота, але замість слів із вуст зривається якийсь схлип, придушене ридання, і горе, що його досі стримував шок, раптом накриває мене нестримною хвилею. Я згинаюся навпіл, і той химерний, якийсь хворобливий сміх, що застряг у горлі ще десять років тому, нарешті виривається назовні. Мередіт схоплюється, впускає на підлогу келих, але не зважає на дзенькіт розбитого скла, Вона знову й знову повторює моє ім’я, каже ще щось, але я майже її не чую.