— Мовчіть! Говорить Цезар.
Перший та другий акти проминули, наче атмосферний фронт урагану. Гуркіт, спалахи, передчуття лиха, що наближається, — але і ми, і глядачі знали, що найгірше попереду. Коли на сцену вийшла Кальпурнія, я спостерігав за виставою з куліси. Схоже було на те, що Річард і Мередіт впоралися зі своїми негараздами чи то принаймні поставили їх на паузу до кінця вистави. Він був із нею різким, але не брутальним. Вона здавалася роздратованою, але його не провокувала. Я й оком змигнути не встиг, а Джеймс уже торсав мене за плече й шепотів:
— Гайда.
Третій акт відкривався підсвіченим багряним силуетом колонади на тлі задника — кровоточивий, небезпечний світанок. Річард стояв між двома центральними колонами, решта з нас оточила його колом, а Метелл Цімбр схилив коліна в Чаші, благаючи помилувати брата. Я був найближче й бачив, як смикається жилка в Річарда на щелепі. Александр, який із хижим, якимось котячим терпінням очікував на іншому боці кола, перехопив мій погляд і ледь відхилив полу піджака, демонструючи ніж для паперу, що був устромлений за пояс. (У загальну атмосферу вистави ножі для паперу вписувалися краще за кинджали, до того ж вони були такими самими небезпечними.)
РІЧАРД: Якби я був як ви, то поступився б.
Прислухався б, якби молити міг.
Та в рішеннях своїх я непохитний, Як та Полярна зірка в небесах.
В постійності немає рівних їй
Між безлічі зірок в небесній тверді.
Він роззирнувся, дивлячись на нас, його очі виклично блищали. Ми переступали з ноги на ногу, намацували свої вузькі клинки, але мовчали.
РІЧАРД: Усі вони палають, всі блищать,
Та лиш вона між ними непорушна.
Так і земля населена людьми,
А всі вони — це плоть, і кров, і розум.
Та серед них лиш одного я знаю,
Що непохитний у переконаннях,
Твердий, стійкий. І ця людина — я.
Його голос заповнював собою найвіддаленіші куточки зали, він був наче тріщина в земній корі, наче гомін і тремтіння, з якими починається землетрус. Праворуч від мене Філіппа ледь помітно підвела підборіддя.
Річард: Несхитність доведу я вам наочно:
Я вигнав Цімбра з Риму у заслання,
І я його назад не поверну.
Цінна почав був заперечувати, але я вже його не чув. Я прикипів очима до Джеймса й Александра. Вони дзеркально повторили рух один одного, напівповернувшись до зали так, щоб глядачі могли побачити, як відбивають світло клинки в них на поясах. Я облизнув нижню губу. Все це здавалося надто близьким, надто справжнім, наче я сидів у першому ряду кінотеатру. Я замружився, стиснув руків’я ножа, дослуховуючись, коли прозвучать ті п’ять фатальних слів, після яких я мав діяти.
РІЧАРД: Не вмолив мене і Брут.
Я розплющив очі. Єдиним, кого я зараз бачив, був Джеймс, який опустився на одне коліно й дивився на Річарда з відвертою зневагою.
— Тоді за нас нехай говорять руки! — вигукнув я і, кинувшись до Річарда, «встромив» ніж йому під ту руку, що була далі від глядачів. Інші змовники раптом ожили й тепер юрмилися довкола нас, наче оси. Річард підвів на мене очі, вискалившись, міцно зціпивши зуби. Я «висмикнув» ніж і хотів був позадкувати, але він вхопив мене за комір. Тканина на горлі так натягнулася, що я втратив змогу дихати. Я впустив ножа, вчепився обіруч у його зап’ясток, але Річардів великий палець раптом перетиснув мені сонну артерію.
Перед очима вже все пливло, коли Річард раптом відпустив мене, заревівши від болю, — це Александр учепився йому в чуприну й смикнув назад, відриваючи від мене. Я важко гепнувся на куприк, хапаючись за горло.
Хтось заломив Річардові руку за спину, ще з пів десятка змовників накинулися на нього з ножами, геть забувши про план мізансцени. У загальній колотнечі Річард несамовито смикнувся й копнув Філіппу просто в живіт з такою силою, що збив її з ніг. Вона осіла на сходи — я саме зіп’явся й устиг побачити, як вона падає, і в моєму горлі застряг несамовитий крик люті. Я відштовхнув Цінну й упав навколішки біля Філіппи. Вона підняла голову, притискаючи долоні до живота й судомно хапаючи повітря, — від удару їй забило подих.