Зауваживши мою присутність, Мередіт усміхнулася — як мені здалося, доволі приязно. (Хлопець, що стояв біля неї, — я знав, що він віолончеліст, хоча й не був упевнений, з якого саме курсу, — і далі щось говорив, не помітивши, що вона відволіклася.) Мене взяв легкий трем полегшення. Мередіт знову розвернулася до віолончеліста, але дивилася тепер у свій келих, звільна помішуючи мартіні оливками.
Я вже збирався повернутися до будинку, коли чиясь рука обійняла мене за талію.
— Агов, здоров був... — промовила Рен — ніжна і грайлива, наче кошеня, якою вона завжди ставала напідпитку. Вона була вбрана у щось світло-зелене й струмливе і через це скидалася на фею Дзеньку.
Я скуйовдив їй волосся.
— Привіт. Розважаєшся?
— Так, усе супер, тільки Річард поводиться як останній покидьок.
— Овва, яка несподіванка...
Рен насупилася, зморщивши носик. Вона й досі обіймала мене за талію, і мені мимохідь майнуло: цікаво, а встояти на ногах без підпори вона взагалі зможе?
— Не знаю, що це за мороки його взяли... — сказала Рен з гіркотою, якої раніше мені не випадало в неї чути. — Він завжди хамовитий, але зараз Річард... Не знаю. Просто падлючий якийсь...
Обраний нею епітет був настільки безневинним, що в мені ворухнулося якесь щемке поривання — прагнення захистити її, як зробив би це старший брат. Я притиснув Рен до себе і промовив:
— Не знаю, чи «падлючий» — це доречне означення.
— А чому ні?
— Не знаю, кажу ж... Але це вже не просто падлючість, це садизм. Він останнім часом взяв за звичай мордувати нас просто на сцені. На прем’єрі мало не порвав мені барабанну перетинку. У Філіппи синець з Австралію завбільшки, а Джеймс... — я затнувся, із запізненням пригадавши, що пообіцяв нікому не розповідати. Щось мої мовленнєві й зорові фільтри нині працювали з перебоями...
— Що він зробив із Джеймсом? — спитала Рен з якоюсь боязкою невпевненістю. Вона намагалася виструнчитися, але випитий віскі достеменно був проти.
— Я обіцяв нікому не розповідати. Але він сам тобі розкаже, якщо спитаєш.
Я згадав, як Джеймс накручував на палець її локон, і мені раптом спало на думку, що він зробить що завгодно, варто їй лише попросити. Щось у моїх грудях ніяково стиснулося.
Рен знову насупилась. Руки, які мене обіймали, раптом розпружилися, наче вона взагалі забула, що за мене тримається.
— Знаєш, він іноді мене лякає.
— Джеймс? — перепитав я спантеличено.
Вона похитала головою.
— Річард. Я боюся, що він серйозно нашкодить комусь... чи самому собі. Він просто... нарваний якийсь, розумієш?
Я охарактеризував би його іншим словом, але попри це все одно кивнув.
— Може, тобі варто сказати йому про це? Мабуть, ти — взагалі єдина людина, до якої він дослухається.
— Можливо. Але доведеться зачекати до ранку. Просто зараз він п’яний як чіп.
— Ну... — промовив я, — якщо він налигався так, що ноги не тримають, у цієї вечірки ще є шанс завершитися вдало.
Аж тут у мене виникло якесь химерне розпачливе відчуття. Річард, хай яким він був п’яним, ніколи повністю не вирубався від алкоголю. Він лише ставав ще нарванішим, якщо скористатися тим словом, яке вжила Рен.
Мередіт зісковзнула зі столу, перепросивши у своїх шанувальників (на ту мить їх довкола неї було вже четверо). Відтак перетнула подвір’я, на диво впевнено тримаючись на ногах, і, схиливши голову до плеча, протуркотіла:
— Йой, які ж ви в мене гарнюньки!
Стоячи так близько до неї, та ще й не дуже при тверезому розумі, я просто не міг на неї не витріщатися. Вона була в стильній чорній сукні-футлярі, одне плече повністю оголене, на іншому виблискувала тонесенька бретелька з крихітних чорних намистинок. На цих своїх підборах вона була майже однакового зі мною зросту.