— Поглянь-но, — сказав він.
Тепер, коли світло згасло, ми побачили зірки — крихітні білі цятки, розкидані довкруж місяця. Вони мерехтіли, наче пастки. Світ на одну-однісіньку дорогоцінну мить повністю завмер. Потім пролунав гуркіт, крик, щось там, у будинку, впало. Спершу ніхто з нас навіть не ворухнувся. Ми просто стояли, дивилися один на одного, сподіваючись — мовчки, несамовито, безглуздо сподіваючись, — що хтось просто впустив зі столу пляшку, або зашпортнувся на сходах, чи то утнув ще щось незграбне, але безневинне. Але перш ніж хтось із нас зміг знову заговорити, з будинку ринули чиїсь крики.
— Річард, — промовив я, відчуваючи, як серце стрибнуло кудись у горло. — Закладаюся на що завгодно.
Ми помчали назад до Замку, намагаючись рухатися по прямій, наскільки це було можливо.
Двері були широко розчахнуті, але прохід повністю заблокували люди, що юрмилися в прорізі дверей. Ми з Джеймсом пробилися крізь натовп, щоби потрапити до кухні, де ще з десяток витріщак оточили колом щось у глибині приміщення. Джеймсу вдалося дістатися до місця подій першим, відіпхнувши з дороги двох лінгвістів-другокурсників. Я був надто налиганим, щоб як годиться оцінити відстань, тому, коли Джеймс зупинився, врізався в нього, але щільний натовп довкола втримав нас обох на ногах.
Віолончеліст, який раніше розмовляв з Мередіт, зараз сидів на підлозі, скоцюрбившись і затуляючи рукою обличчя, між пальців у нього скрапувала кров. Філіппа опустилася поруч із ним навпочіпки й тепер балансувала на самісіньких пальчиках ніг посеред сяючих скалок потрощеного скла. Мередіт і Рен стояли перед Річардом, і всі троє одночасно волали. їхні слова перекривали одне одного, і розібрати щось було годі, тим паче, що із сусідньої кімнати досі лунали музика та сміх. Александр стовбичив у дверях за спиною в Річарда, але він майже висів на Коліні й був достеменно не в змозі втрутитися, тому ми з Джеймсом проштовхалися вперед, щоб з’ясувати, що відбувається.
— Що сталося? — загорлав я, бо лише так можна було змусити почути себе в цьому ґвалті.
— Річард, — озвалася Філіппа, розлючено глипнувши на нього через плече. — Спустився й без жодного попередження йому зацідив.
— Якого біса? Чому?
— Спостерігав, бач, із вікна нагорі за тим, що відбувалося надворі.
— Вгамуйтеся всі! — наказав Джеймс.
Рен замовкла, але Річард із Мередіт не звернули на нього жодної уваги.
— Ти геть з глузду з’їхав! — гримала вона. — На тебе вже час гамівну сорочку натягти!
— Гадаю, у нас із тобою буде одна спільна.
— Дідько, це не жарти! Ти ж міг йому зуби повибивати!
Хлопець на підлозі застогнав і схилився вперед, із нижньої губи в нього звисала цівка кривавої слини. Філіппа рвучко звелася й промовила:
— Схоже, таки вибив. Йому треба до медпункту.
— Я відведу, — зголосився Колін. Він притулив Александра до одвірка, обминув Річарда по широкій дузі й пройшов на інший бік кухні. Ми з ним і з Філіппою підняли віолончеліста й закинули його руку на Колінове плече. Не встигли вони навіть вийти з кімнати, як Річард і Мередіт знову заходилися з’ясовувати стосунки.
МЕРЕДІТ: Тепер ти задоволений?
РІЧАРД: А ти?
— Вгамуйтеся, обоє! — високий голос Рен аж бринів. — Просто вгамуйтеся, гаразд?
Річард озирнувся до неї, і вона боязко відступила на крок.
— Це тебе не обходить, Рен.
— Ні, — різко втрутилася Філіппа. — Завдяки тобі це нас усіх обходить.
— Не будь сучкою, Філіппо!
Ми з Джеймсом обоє вийшли вперед, але першою заговорила Мередіт. Річард завмер, тільки напружені м’язи під плечима ходили ходором.
— Не смій говорити з нею таким тоном. Повернися й подивися на мене, — наказала вона. — Припини на всіх наїжджати, наче якась довбана шкільнота, і просто подивися на мене!
Він розвернувся й так раптово подався в її бік, що всі відсахнулися, але Мередіт не зрушила з місця — чи то посміливішала, чи то остаточно схибнулася.
— Стули писок, бо... — почав був Річард, але вона не дала йому нагоди продовжити.
— Бо що? Бо ти й мені зуби виб’єш? — спитала вона. — Давай, не соромся. Що, слабо?
Я вирішив, що, можливо, «посміливішала» і «схибнулася» — це не взаємовиключні поняття.
— Мередіт, — обережно гукнув я.
Річард розвернувся до мене, і Джеймс із Філіппою підступилися ближче одне до одного, змикаючи лави.
— Краще не спокушай, — промовив Річард. — Бо ти до медпункту потрапиш хіба шматочками.
— Відійди! — Мередіт штовхнула його, з глухим звуком ударивши в груди обома руками. Перш ніж вона встигла відсахнутися, Річард вхопив її за зап’ясток. — Він тут ні до чого. Ти вдаєш, наче йдеться про нього, тому що мене вдарити не можеш, а тобі просто горить когось відгамселити!