— Хай лише спробує...
Мередіт штовхнула мене спиною вперед до ліжка, і я не заперечував.
Після цього все якось змішалося, розлетілося на друзки. Річард гамселив у двері. Горлав щось, погрожував і лаявся, але я цього не чув, його голос перетворився просто на частину важкого ритму.
— Я ВБ’Ю ВАС! ВБ’Ю, БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, ВБ’Ю ВАС ОБОХ!!!
Чути це було геть нестерпно, а надто коли між нами з ним була Мередіт, справжня, реальна, дурманлива Мередіт, і одного ковтка її подиху вистачало для того, щоби повністю заглушити цей галас. Він вигорів нарешті, згас, наче фінал поганої пісні, і я не знав, чи то Річард пішов, чи то я оглух до всього, за винятком Мередіт. Голова в мене була такою легкою, що, якби не вага Мередіт на мені, я міг би полетіти геть. Потроху мій мозок і тіло відновили зв’язок. Я ще трохи дозволив їй робити, що заманеться, а тоді перекотив на спину й притис, не бажаючи повністю їй підкорятися.
Коли я впав поруч із Мередіт на матрац, м’язи в мене під шкірою заходилися дрібним тремом. Ми обоє були надто розпаленими, щоб торкатися одне одного, тому просто лежали, переплівшись хіба ногами. Наші судомні короткі зітхання довшали, глибшали, і нарешті сон штовхнув мене вглиб, наче сила тяжіння.
СЦЕНА ДЕВ’ЯТА
Проспав я недовго, і сон цей був немов у людини, яка дрейфує на плоту, — мене ніби гойдали хвилі. На морську хворобу це скидалося більше, ніж на сп’яніння. Я розплющив очі ще до того, як збагнув, що прокинувся, і втупився в незнайому стелю. Поруч лежала Мередіт, підклавши руку під щоку. Інша рука була міцно притиснута до грудей. Крихітна зморшка залягла між бровами, наче те, що снилося Мередіт, її непокоїло.
Лампа на тумбочці заливала ліжко водянистим помаранчевим світлом. Я обережно потягнувся, щоб її вимкнути, але завмер з простягнутою рукою. Дихання Мередіт лоскотало мені долоню. Я просто не міг на неї не витріщатися — але цього разу не через вроду, а тому що темні плями на її тілі, які я в хмільній гарячці прийняв за гру світла й тіні, так нікуди й не поділися. Ніжна лінія її зап’ястка була вкрита крихітними пурпуровими пуп’янками, наче на шкірі в неї мали от-от розквітнути фіалки. Давніші синці вже були бляклими, ніби акварельними, — вони виднілися там, де до неї торкалася важча за мою рука, де ті примарні пальці стискали її надто сильно: ямка на потилиці, вигин коліна. Вона вся була вкрита такими самими синцями, як Джеймс. Мене почало нудити, але ця нудота оселилася радше десь у грудях, а не в шлунку.
Я зважився нарешті прибрати пасмо волосся з її щоки, а тоді вимкнув світло. Кімната навколо мене ніби зменшилася, глупа темрява нарешті проковтнула її. Я відкинув ковдру й спустив ноги на підлогу. Мене мучила страшенна спрага — конче треба було пом’якшити пошерхле горло й кортіло, щоби прояснішало в голові. Стоячи посеред кімнати, я натягнув спіднє.
Перш ніж відімкнути двері, я на мить припав до них вухом. Чи настільки Річард схибнувся, щоб чергувати в коридорі всеньку ніч, очікуючи, поки хтось із нас нарешті вийде? Нічого не почувши, я ледь-ледь прочинив двері. В обидва боки тягнувся порожній темний коридор. Світло й музику внизу вимкнули, і весь будинок зараз здавався схожим на порожню мушлю, що колись була прихистком для якогось безхребетного створіння.
Я прокрався до ванної, розмірковуючи, чи я — єдиний, хто нині на ногах. Схоже, що ні — двері Александрової кімнати були прочинені, ліжко порожнювало. Я рухався якнайтихіше, щоб нікого не розбудити. Зрозуміло було, що сутички не уникнути, але хай принаймні вона станеться не раніше, ніж судилося. А чи бодай після того, як мені вдасться переконати себе, що все це насправді сталося, — мої спомини про події на вечірці були тьмяні, якісь химерні, наче все це мені наснилося. Якась частина мене і справді прагнула вважати все це сном.
Вирішивши, що світло у ванній просто забув вимкнути якийсь підпиткуватий гість, я розчахнув двері, не постукавши. А за мить, поки мої очі звикали до світла, людина, що скоцюрбилася на підлозі, хутко зіп’ялася на ноги.
— Господи!
— Тихо, Олівере, це я!
Джеймс потягнувся мені за спину, щоб зачинити двері. Його рука ковзнула по моєму голому животу, і я здригнувся від того, якою вологою була його шкіра. Він ступнув назад — був голий-голісінький, і вода стікала з тіла. Десь там, у нього за спиною, стиха дзюркотів увімкнений душ.
— Що ти тут робиш?
Він натиснув спуск на унітазі, ринула вода. Джеймс витер рота.
— Мене просто знудило, — промовив він.
— З тобою все гаразд?
— Так. Хильнув зайвого, не зважай. А ти чому не спиш?