— Спрага замучила, — відповів я, відводячи очі. Ми вже три роки жили в одній кімнаті, і бачити Джеймса оголеним мені траплялося й раніше, але зараз я заскочив його зненацька й через це почувався якимось безпардонним, чи що.
— Ти не проти, якщо я полізу назад? — він коротко, якось уривчасто махнув рукою в бік душу. — Мені самому від себе огидно. Ненавиджу блювоту.
— Давай.
Я прослизнув повз нього до рукомийника, набрав пригорщу холодної води, плеснув її собі в рота. Джеймс тим часом перебрався під душ. Струмені води, засичавши, ринули на нього. Він наполовину засмикнув шторку.
— Отже, — промовив Джеймс старанно-недбалим тоном. — Ти оце щойно від Мередіт?
— Ем-м-м... Так.
— Гадаєш, це була вдала ідея?
— Мабуть, не надто.
Моє відображення у дзеркалі було якимось скуйовдженим, неохайним. Я крадькома витер з кутика рота розмазану губну помаду Мередіт. У дзеркалі я бачив, що Джеймс прихилився до стіни душу, і вода скрапує з його носа й підборіддя.
— Я так розумію, що всі в курсі, — сказав я й заходився вмиватися, сподіваючись, що бодай завдяки цьому обличчя нарешті не пашітиме.
— Якийсь першокурсник повернувся зі сходів і... власне, сповістив цю новину всім присутнім.
— Ненавиджу першокурсників... — Я закрутив кран, потім опустив кришку унітаза й сів на неї.
— І? Як усе минуло?
Я підвів очі на Джеймса. Від тривоги шкіру ніби шпигали голками.
— Ти ж знаєш, Річард мене тепер уб’є.
— Так, він і справді наче щось на кшталт цього планував утнути...
Джеймс, замружившись, підставив обличчя під струмінь води. Власні руки й ноги здавались мені важкими й непотрібними, наче м’язи й кістки розчинилися і замість них тепер не розмішаний як годиться бетон. Я запустив вологу розчепірену долоню у волосся й запитав:
— До речі, а де він?
— Гадки не маю. Вшився до лісу з пляшкою скотчу після того як Піп та Александр не дали йому вибити двері Мередіт.
— Боже.
Я сидів якусь мить, опустивши голову, а тоді примусив себе зіп’ястися на ноги, перш ніж надто обважнів, щоби поворухнутися.
— Ти зараз збираєшся повернутися до неї? — спитав Джеймс. Він стояв до мене спиною, вода стікала між його лопатками двома вузенькими цівками (на мить мені здалося, що вона от-от змиє його синці, наче плями фарби).
— Я не хочу просто кидати її, наче це був секс на одну ніч.
— А хіба це не він?
Здається, я ніколи досі так не лютився на Джеймса. Це почуття здійнялося в мені несподівано — потужне, вразливе, болісне, наче опік.
— Hi, — відказав я аж надміру голосно.
Він глянув на мене через плече, збентежено насупившись.
— Он воно як?..
— Слухай, я знаю, ти від неї не в захваті, але вона не просто якась там дівка.
Джеймс кліпнув.
— Так, схоже, і справді не просто... якась... — промовив він і знову розвернувся до мене спиною.
— Джеймсе, — гукнув я, сам до пуття не знаючи, що збираюся сказати.
Він вимкнув воду, на мить затримавши руку на вентилі крана. Кілька краплинок, що висіли в нього на віях, скотилися щоками — наче сльози.
— Що? — спитав він після паузи.
Я намагався дібрати бодай якісь слова — відчував їхні обриси, але не зміст, — аж тоді мою увагу привернула пляма на його щоці.
— Я... у тебе блювота на щоці, — бовкнув я.
Вираз його обличчя лишався незрушним, доки він не збагнув сенс цієї дурнуватої фрази. І наступної миті Джеймс по-маковів аж до самісіньких коренів волосся.
— Ох...
Раптом ми обоє страшенно зніяковіли (і це здавалося просто абсурдним після п’яти хвилин відвертої розмови й цієї випадкової голизни).
— Вибач, оце бридота на таке дивитися... — пробурмотів Джеймс.
— Усе нормально, — я нахилився, підібрав з підлоги його рушник. — От, тримай.
Ми разом потяглися до рушника і, коли я випростався, мало не зіткнулися головами. Я позадкував, неймовірно гостро відчуваючи власне тіло і його незграбність. Джеймс виглядав цілком і повністю притомним, ба навіть якимось нашорошеним. Моє обличчя вмить побуряковіло.
Пробурмотівши «на добраніч», я тицьнув йому рушник і поспіхом вийшов.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Десь за годину я знову прокинувся від того, що хтось гупав у двері. І голос теж почув — жіночий. Не Річардів. Я підвівся на ліктях, Мередіт біля мене заворушилася. У двері знову тарабанили, цього разу наполегливіше.
— Олівере, я знаю, що ти там, — заговорила Філіппа. — Уставай.
Голос її звучав глухо, наче в поганому записі. Я не хотів, щоб вона розбудила Мередіт, тому вислизнув із ліжка й прочинив двері, не переймаючись навіть тим, щоби знайти джинси.