Мередіт урешті-решт потрапила на телебачення — зараз вона грає головну роль у серіалі про юристів, в основу якого лягла трилогія про Генріха VI. У в’язниці серіал користувався неабиякою популярністю — не через те, що першоджерелом була шекспірівська хроніка, а завдяки тому, що багато екранного часу Мередіт вештається в обтислих пеньюарчиках, які щедро демонструють її принади. Вона приїжджала мене навідати — лиш один раз, — і, коли пішов поголос, що в мене з нею щось на кшталт роману, інші в’язні раптом почали неабияк мене поважати. Якщо на мене напосідалися, вимагаючи подробиць, я розповідав про те, що можна було самотужки знайти в інтернеті, а чи про те, що було цілком очевидним: вона й справді руда від природи, у неї маленька родимка на стегні й у сексі вона гаряча штучка. Про інтимніші речі я мовчав: про те, що кохалися ми ніжно й несамовито, про те, що, попри свою звичку лихословити, у ліжку вона хіба шепотіла мені на вухо: «Божечки, Олівере!..» — про те, що ми, можливо, навіть кохали одне одного — десь хвилину чи дві.
Колборну я розповідаю все лише в загальних рисах.
— Знаєш, вона ж тоді прийшла до мене вночі, — каже він, впираючись п’ятами в пісок. — Дзвонила у двері, поки ми не прокинулися, я відчинив — а вона стовбичить на порозі в цій своїй дурнуватій сукні, мерехтить, наче різдвяна ялинка... — він майже сміється. — Я вирішив, що все це мені сниться. Вона вдерлася до будинку, заявила, що їй треба зі мною поговорити, що зачекати це не може, що у вас там вечірка і лише зараз ви її не шукатимете.
— Коли це було?
— Того тижня, коли ми тебе заарештували. Здається, у п’ятницю.
— То от куди вона ходила... — Він кидає на мене погляд. І я знизую плечима. — Я її шукав.
Ми занурюємося в тишу — чи то майже в тишу, якщо не зважати на віддалене пташине цвірінькання, шамотіння вітру в глиці, шелест хвиль, що лоскочуть берег. Історія змінилася, ми обоє це відчуваємо. Усе відбувається так само, як десять років тому. Ми бачимо Річарда у воді й розуміємо, що тепер усе ніколи вже не стане таким, як було колись.
СЦЕНА ПЕРША
Річард потягнувся до нас — і цим остаточно зірвав світ з орбіти. Усе похилилося, рвонулося кудись уперед. Щойно промовивши ці три слова — «Він іще живий!», — Джеймс сторчголов помчав до краю пірса.
— Річарде! — проквилила Рен, звук вийшов якийсь придушений і мимовільний, наче кашель.
її кузен судомно бився у воді, яскраво-червона кров булькотіла в нього на губах, простягнута до нас рука хапала повітря.
— Джеймсе! — Александрів голос, різкий і відчайдушний, розрізав напівтемряву. — Олівере, тримай його!
Я, перечіпаючись об власні ноги, зірвався з місця, важко гупаючи по вологих дошках, охоплений незрозумілим страхом: а що, як Джеймс кинеться у воду і дозволить Річардові потягнути себе на дно?..
— Джеймсе! — мої пальці ковзнули по спині його куртки, ухопивши порожнечу. — Стривай!
Я ще раз навмання змахнув рукою і незграбно перехопив його за талію. Джеймс утратив рівновагу, хитнувся вперед, здивовано скрикнувши. Якоїсь жахливої миті вода рвонулася нам назустріч, але саме коли я зойкнув, вирішивши, що ми от просто зараз беркицьнемося в озеро, Джеймс долілиць повалився на пірс, а я гепнувся на нього зверху. Біль проштрикнув кістки, але я не зрушив із місця, сподіваючись, що моєї ваги буде достатньо, щоби втримати Джеймса.
Рен спробувала знову покликати Річарда, але зайшлася придушеним кашлем і затнулася.
— Він нас чує? — спитав Александр. — Боже милий, він що, нас чує?
Моя голова звисала над краєм пірса, у скронях стугоніла кров, очі були широко розплющені. Річард щось булькотів крізь густий кривавий слиз у роті. Його кінцівки були покручені, зігнуті, наче зламані пташині крила — геть-чисто пташеня, яке виштовхнули з гнізда, коли воно ще не здатне було полетіти. У пам’яті раптом виринув «Гамлет». «Ми не зважаємо на призвістки. Без божої волі й горобець не загине»67.
— Він не помер! — Джеймс звивався там, піді мною. — Він не помер, пусти мене!
— Ні! — різко вигукнув Александр. — Стривайте...
Раптом я почув голос Філіппи — близько, ближче за Александрів.
— Олівере! — руки її лягли мені на плечі, вона потягнула мене геть від краю пірса. — Підводься, — наказала вона. — Забери його геть звідси.