Нарешті Александр опустив плечі, і весь дим, який він утримував у легенях, ринув назовні.
— Так, — звернувся він до нас, раптом ставши таким самим спокійним і тихим, як озеро за його спиною. — І що тепер?
Запитання було настільки безглуздим, і вимовив він його таким недолуго-буденним тоном, що мені довелося зціпити зуби, щоби придушити істеричний сміх. Мої однокурсники заворушилися, заходилися ззиратися, розвернувшись спиною до води. їхні обличчя були спокійні, невиразні; паніка, що проймала всіх ще хвилину тому, де й поділася. Тепер не було жодного сенсу метушитися. Жодного сенсу квапитися. Я не міг не розмірковувати над тим, чи в мене самого обличчя зараз таке саме невиразне. Можливо, я виявився все ж таки кращим актором, ніж завжди вважав, і ніхто з них не запідозрив, що моєму горлі зараз б’ється якийсь збочений мовчазний сміх?
ФІЛІППА: Нам треба вирішити, що ми казатимемо поліції. Як саме пояснюватимемо, що сталося.
АЛЕКСАНДР: З ним? Та хтозна. Мені невтямки навіть, де я сам до півночі був.
МЕРЕДІТ: Так казати не можна. У нас тут мертве тіло, а тобі невтямки, де ти був?..
Я: Боже, ну це ж не хтось із нас зробив...
ФІЛІППА: Ні, певно, що ні...
Я: Він напився. Налигався як чіп і подався світ за очі до лісу.
РЕН: Вони захочуть знати, чому ніхто з нас за ним не пішов.
АЛЕКСАНДР: Може, тому що він — довбаний психопат, який не гребував розпускати руки й навіть жбурнув тебе через усе подвір’я?
МЕРЕДІТ: Ти ідіот, чи що? Їй не можна таке казати, це схоже на мотив.
ДЖЕЙМС: Тоді тобі теж краще не казати, де ти була.
Він говорив так тихо, що я заледве його почув. Джеймс дивився на Мередіт, його погляд був невиразний, а обличчя — біле й застигле, наче гіпсова маска.
— Вибач, — сказала вона, — а який у мене мотив убити свого хлопця?
— Ну, от у мене, наприклад, з усіх подій цієї ночі в голові відклалося те, що твій хлопець привселюдно назвав тебе хвойдою, а ти, щоб йому помститися, помчала нагору трахатися з Олівером. Чи я щось пропустив?
Він дивився тепер не на Мередіт, а на мене, і я знову відчув той самий більу грудях, наче Джеймс ухопив невидимий кинджал і прокрутив його в мене між ребер.
— Слухай, він має рацію, — промовила Філіппа, перш ніж Мередіт устигла заперечити. — Ми не знаємо, що саме сталося з Річардом, але немає жодного сенсу все ще дужче ускладнювати. Менше скажемо — швидше відкараскаємося.
— Гаразд, але бійку в кухні не приховаєш, її пів академії бачило... — озвався Александр, а потім тицьнув у наш із Мередіт бік. — А ще хтось заскочив цих двох недоумків, коли вони зажималися на сходах...
— Той хтось був п’яний, — відрубала Мередіт. — Ще п’яніший за тебе, а тобі самому невтямки, де ти був.
Їх перебила Філіппа.
— Ми всі багато пили, тому, якщо не бажатимете відповідати на якесь запитання, просто кажіть, що не пам’ятаєте.
— А все інше? — спитав Джеймс.
— Ти про що? — скинулася Рен. — Яке ще «все інше»?
— Ти знаєш, про що я. Про те, що було до.
Філіппа, як завжди, збагнула найшвидше.
— Жодного слова про Гелловін, — сказала вона. — Ані про нього, ані про сцену вбивства Цезаря, ані про все інше.
— То що, — спитав Александр, — це виходить, що аж до вчорашнього вечора все типу було чудово?
Обличчя Філіппи було геть невиразним, і я раптом уявив, як вона сидить навпроти якогось поліціянта-новачка — спина виструнчена, коліна зсунуті, — готова відповісти на будь-яке запитання, що їй поставлять.
— Саме так, — кивнула вона. — Аж до вчора все було чудово.
Рен пошурхала носаком черевичка по пірсу, дивлячись кудись убік, щоб не зустрітися поглядом ні з ким із нас.
— А сьогодні вранці? — спитала вона кволо.
— Тут ніхто не буває, окрім нас сімох, — озвався Александр. — Отже, скажемо, що ми просто його знайшли.
— А що ми буцімто робили до того? — спитав я.