— Доброго ранку, Олівере.
Він простягнув мені руку, і я потиснув її холодними вологими пальцями, усвідомлюючи, що, мабуть, виглядаю трохи кумедно в цій битій міллю ковдрі, яка звисає в мене з плечей, наче мантія скинутого з трону короля.
— Це детектив Колборн, — промовив Голіншед. Він глянув на мене понад скельцями окулярів, обличчя його було суворим, майже безжальним. — Він поставить вам кілька запитань про Річарда.
Ґвендолін тихо схлипнула й затиснула рота долонею.
— Гаразд, — сказав я. Здавалося, замість язика в мене наждак.
— Не хвилюйтеся, — промовив Колборн, і в голові в мене раптом прокотився луною той самий істеричний сміх, що й дві години тому. — Мені просто треба, щоб ви розповіли, що саме сталося, а якщо не пригадуєте чогось, то так і кажіть, що не пам’ятаєте. Краще ніякої інформації, ніж хибна.
— Гаразд.
— Може, сядете? Так нам буде простіше.
Він жестом указав на стілець у мене за спиною. Ще один стояв біля Голіншедового столу, розвернутий до мене. Порожній.
Я опустився на стілець, міркуючи, чи, бува, він не зникне в повітрі, перш ніж я на нього сяду, і чи не опинюся на підлозі. Тієї миті ніщо довкола не здавалося надійним і міцним — навіть меблі. Колборн сів навпроти мене на інший стілець і запхав руку до кишені. Він витяг маленький чорний диктофон і поклав його собі за спину, на край Голіншедового столу. Гаджет уже був увімкнений, мені підморгував маленький червоний вогник.
— Не заперечуєте, якщо я записуватиму нашу розмову? — спитав Колборн доволі чемно, але я знав, що відмовитися не можна. — Якщо не буде потреби конспектувати все почуте в нотатнику, я зможу повністю зосередитися на вашій розповіді.
Я кивнув і поправив ковдру. Гідність зараз нічого не важила, і до того ж я просто не знав, куди подіти руки.
Колборн подався вперед і почав:
— Отже, Олівере... Можна звертатися до вас просто на ім’я?
— Так, звісно.
— Отже, ви — студент четвертого курсу театрального факультету.
Я не знав, чи чекають від мене відповіді, тому озвався з крихітним запізненням.
— Так.
Колборн, здавалося, цього не помітив, натомість перейшов до наступного не-запитання.
— Декан Голіншед сказав мені, що ви з Огайо.
— Так, — знову із запізненням кивнув я.
— Скучили за домівкою? — спитав він, і я відчув щось дуже схоже на полегшення.
— Ні, — я міг би відповісти, що домівкою для мене став Деллекер, але мені не хотілося казати більше, ніж було потрібно.
КОЛБОРН: Ви з великого міста?
Я: Мабуть, можна сказати, що із середнього. З більшого за Броудвотер.
КОЛБОРН: У школі грали в театрі?
Я: Так.
КОЛБОРН: Подобалося? Як воно все було?
Я: Нормально. Не так, як тут.
КОЛБОРН: Бо тут..?
Я: Краще.
КОЛБОРН: У вас близькі стосунки? Я маю на увазі, у вас шістьох?
Це прозвучало незвично. Нас завжди було семеро.
— Наче в братів і сестер, — сказав я і негайно пошкодував про це, чекаючи, коли ж тепер прозвучить слово «суперництво».
— Ви живете в одній кімнаті з Джеймсом Ферроу, — тихіше продовжував Колборн. — Ви провели минулу ніч саме в ній?
Я кивнув — боявся, що голос зірветься, а тому не наважувався заговорити. Ми вирішили, що Джеймс підтвердить мої слова. Те, що якийсь п’яний першокурсник бачив мене на сходах із Мередіт, геть не означало, що ми мусимо зізнатися в тому, що відбувалося далі.
— О котрій ви лягли? — спитав Колборн.
— О другій... Чи о пів на третю... Десь так, мабуть.
— Гаразд. Розкажіть мені, що відбувалося на тій вашій вечірці. І якомога докладніше.
Я перевів погляд із Колборна на Фредеріка, потім на Голіншеда. Ґвендолін сиділа, втупившись у стільницю, її волосся здавалося якимось млявим, геть неживим.
— Неправильних відповідей тут немає, — додав Колборн. Його голос був ледь хрипкуватим, тому детектив здавався старшим, ніж насправді.
— Так, звісно. Перепрошую... — я міцніше стиснув ковдру. Чому ж ці кляті долоні такі вологі?.. — Отже... Ми з Джеймсом і Александром вийшли з ДИМу, коли вже минуло о пів на одинадцяту. Не квапилися, тому, мабуть, до Замку потрапили десь близько одинадцятої. Взяли собі випити, а потім загубили один одного в натовпі. Я просто... ну, тинявся там якийсь час... Хтось мені сказав, що Річард нагорі, пиячить самотою.