Я виліз із-під ковдри й прокрався кімнатою, нишком кинувши ще один швидкий погляд на Джеймса. Той лежав горілиць, але голову відвернув убік, так що я бачив хіба його потилицю. Незрозуміло було, чи то він міцно спить, чи старанно намагається вдати, буцімто спить.
— Що сталося? — прошепотів я, опинившись поруч із Мередіт.
— Не можу заснути.
Моя рука смикнулася до неї, але надто далеко не сягнула.
— Паскудний був день, — ніяково пробурмотів я.
Вона видихнула й мляво кивнула.
— Може, зайдеш до мене?
Я відсунувся, мимоволі пригадався той вечір у гримувальні, коли я так само відсахнувся від неї. Мередіт могла спокусити будь-кого, але Долю спокушати все ж було не варто. Одного з нашої компанії ми вже втратили.
— Мередіт, — заговорив я, — помер твій хлопець. Він загинув сьогодні вранці.
— Знаю, — озвалася вона. — Але я не про це.
Очі в неї були скляні, ані тіні каяття в погляді.
— Я просто не хочу спати сама.
Шпичак смутку встромився ще глибше, зачепивши за живе. Оце добре мене привчили, що їй не можна довіряти... Хто саме привчив? Річард? Ґвендолін? Я знову озирнувся через плече на Джеймса — але побачив хіба копицю волосся, яка стирчала з-за бильця канапи.
Я вирішив, що врешті-решт байдуже, де саме я спатиму. Після ранкових подій ніщо вже не мало особливого значення. Душі двоє з нас — якщо не всі шестеро — усе одно вже занапастили.
— Гаразд, — промовив я.
Відповіддю мені був лише один короткий кивок, а тоді Мередіт повернулася до спальні. Я пішов за нею, зачинивши за собою двері. Ковдри на ліжку вже були сколочені, збиті на купу й пожужмлені. Я влігся на постіль просто в джинсах. Спатиму в одязі. Ми обоє спатимемо. Просто спатимемо.
Ми не торкнулися одне до одного, ми навіть не розмовляли. Вона забралася в ліжко поруч зі мною і лягла на бік, вмостивши руку під подушку. Спостерігала за тим, як я облаштовуюся, як трохи вище підтягаю свою подушку. Коли я нарешті припинив вовтузитися, вона заплющила очі — але до того кілька сльозинок таки прослизнуло поміж віями. Я намагався не звертати уваги на те, як Мередіт тремтить на іншому боці матраца, але це скидалося на цокання годинника з камінної полиці в Замку — ледь відчутний безугавний трем, не зважати на який було просто неможливо. Минула, мабуть, чи не година, коли я нарешті здійняв руку, не дивлячись на Мередіт. Вона підсунулася ближче, тицьнулася головою мені в груди. Я обійняв її за плечі.
— Боже милий, Олівере... — видихнула вона якось тонко, здушено, притиснувши долоньку до вуст, щоби стишити голос іще дужче.
Я пригладив локони, що лоскотали їй спину.
— Так, — промовив я. — Так, я знаю.
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
Усе скасували. І решту вистав «Цезаря», і всі наші звичайні заняття — аж до Дня подяки. Ми двічі пили з Фредеріком чай у Голсворт-Гаусі, один раз до нас на вечерю прийшла Ґвендолін, але впродовж тих двох днів перед канікулами ніхто більше нас не навідував. У вівторок ми повернулися до Замку, щоб зібрати речі. Річардова смерть була офіційно визнана нещасним випадком, але це одкровення — дивина та й годі! — майже не зарадило тому неспокою, що нас поймав. Того вечора ми мали відвідати поминальну відправу, де побачимо інших студентів — і самі потрапимо їм на очі! —уперше опісля тієї суботньої ночі.
Замок порожнював, але щось у лісі довкола змінилося. Повітря просякло стороннім запахом, смородом реактивів і якогось обладнання, гуми й пластику — рештками запахів десятків невидимих чужинців. Сходи до пірса перегородили навхрест ядучо-жовтою попереджувальною стрічкою. Піднявшись до Вежі, я витяг з-під ліжка валізу й заходився бездумно напихати до неї свої речі, вкидаючи сорочки та штани просто на розокремлені черевики, шкарпетки й згорнуті шалики. Я вперше їхав додому на День подяки. Зазвичай ми з Фі-ліппою і Александром залишалися в кампусі, але тепер декан Голіншед повідомив, що академію вперше за двадцять років зачинять на свята.
Крученими сходами я стягнув валізу на другий поверх — лаючись і хекаючи, бо коліщатка наїжджали мені на ноги, а руку забив об перила. До бібліотеки я дістався геть упрілий і роздратований. Інші вже поїхали — усі, крім Філіппи, яка самотою стояла біля каміна з довгою мідяною коцюбою в руці, кінець якої вона спрямувала в підлогу, наче вістря меча. Вона підвела очі, коли я з гуркотом вдерся до зали й гепнувся у крісло — зумисно обминувши найближче, яке чомусь досі вважав Річардовою власністю.