— Олівере, — поганим театральним шепотом почала вона, — Олівере, а ви з Мередіт що, і справді...
— Заткнися. Я не збираюся це обговорювати.
Я підштовхнув її до сходів, і вона неохоче рушила донизу. Керолайн, утім, затрималася, щоби сповістити:
— Мама хоче знати, чи тебе й твого хлопця чекати на сніданок.
— Може, поїси за нас обох?
її усмішка згасла, перетворившись на гримасу. Я відразу пожалкував про сказане, але вибачатися не став. Вона пробурмотіла щось схоже на «гівнюк» і мовчки пішла. Я повернувся до кімнати. Джеймс уже встав і зараз порпався в сумці.
— Отже, це твої сестри... — промовив він.
Якщо йому й було ніяково, виду він не подав.
— Вибач.
— Та нічого, — озвався Джеймс. — А в мене ані братів, ані сестер.
— Не варто марнувати час, шкодуючи про це... — я глипнув на двері, вперше збагнувши, наскільки небезпечним може бути його перебування в домі. Мені було начхати, що подумають про Джеймса рідні, але не начхати, що подумає про них він. Сестри — то ж ще квіточки порівняно з батьком...
— Снідатимеш?
— Не відмовлюся. Хочу познайомитися з усією твоєю родиною.
— Я знімаю із себе відповідальність за те, що вони тобі верзтимуть.
— Ти не прийдеш?
— Прийду, дай мені хвилинку, — сказав я. — Знайдеш сам дорогу?
Він просунув голову в горловину чистого блакитного светра.
— Та мабуть, що знайду...
Коли він пішов, я швидко натягнув свіжу футболку й учорашні штани. Витягнув із «Театру заздрощів» закладку, запхав її до кишені. Вийшовши на сходовий майданчик, прислухався до голосів, що лунали знизу. Схоже, Лія закидала Джеймса запитаннями про Каліфорнію. Матері майже не давали нагоди вставити ані слова, але коли їй таки вдавалося, голос її звучав водночас чемно, спантеличено і ледь підозріливо. З полегшенням зрозумівши, що батько, схоже, вже пішов, я прокрався коридором до його кабінету, прослизнув усередину й зачинив двері. Це була невеличка потворна кімната зі здоровенним монітором, що гудів на столі, наче якесь доісторичне чудовисько, занурене у сплячку. Я зняв слухавку телефона, затиснув її між вухом і плечем та витяг із кишені закладку. Після катастрофи за святковим обідом на честь Дня подяки я зважував можливість у вихідні вшитися на Мангеттен. То була чиста авантюра, але перспектива зустрічі з Мередіт у порожньому пентгаусі — байдуже, що саме там відбувалося б, — здавалася набагато привабливішою, ніж зачинитися ще на три дні у своїй колишній спальні, переховуючись від батьків і Керолайн. Але потім на порозі, геть-чисто Божий посланець, з’явився Джеймс...
Голосний сигнал виклику краяв вухо. Я надто міцно стискав слухавку, в глибині душі сподіваючись, що Мередіт не відповість.
— Алло?
Можливо, через відстань, а чи то зв’язок був поганий, але голос її здавався тремким, якимось розгубленим, наче вона __
оце щойно прокинулася. Від самого цього низького «алло?» у животі ніби спалахнули жарини. Я глянув на двері, щоб переконатися, що вони зачинені.
— Мередіт, привіт. Це... Олівер, — сказав я. — Слухай, тут учора вночі до мене Джеймс нагрянув... Я гадки не мав, що він приїде, але зараз не можу ж отак просто його тут кинути... Мабуть, із Нью-Йорком не вигорить...
Коротка, якась порожня пауза. А тоді Мередіт промовила:
— Так, гаразд.
СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА
Перший день грудня видався сонячним, бадьорим і морозяним. За розкладом заняття мали розпочатися завтра, і коли ми прийшли до кампуса, нам повідомили, що ми можемо знову заселитися до Замку о четвертій годині дня. Александр і Філіппа влаштувалися за нашим постійним столиком у «ШексBEER», гріючи долоні об кухлі грогу з сидру, а Джеймс пив чай із Фредеріком. Мередіт, рейс якої затримали, сиділа в «Ла-Ґвардії». Від Рен не було ані чутки, ані звістки.
Я затягнув речі на третій поверх Холлу, бо декан Голіншед запросив мене на коротку розмову. Він запропонував вирішення моєї раптової фінансової проблеми: поєднати позику, невикористані кошти зі стипендії та підробіток-відпрацювання під час навчання.
Я слухав, і кивав, і безугаву йому дякував, а потім, коли він мене відпустив, знову закинув сумку на плече й рушив стежкою через ліс. Як пояснив Голіншед, одним із моїх обов’язків відтепер буде прибирання та дрібний ремонт у Замку. Я зовсім не вважав це принизливим. Те, що тепер не доведеться полишати Деллекер, викликало в мене такий захват, що, якби попросили, я б надраїв усі вбиральні в Холлі.
У Замку й досі був такий самий розгардіяш, як і напередодні нашого від’їзду. Я вирішив почати з кухні, захаращеної сміттям, що залишилося після тієї злощасної вечірки на честь прем’єри «Цезаря». Мене попередили, що все причандалля, потрібне для прибирання, зберігається під рукомийником — раніше мені якось не спадало на думку туди зазирати. Але спершу я розпалив камін у бібліотеці. У Замку було просто нестерпно холодно, наче зима якось просоталася крізь кам’яні стіни й оселилася тут за нашої відсутності.