Я видобув із кошика кілька газетних аркушів, зіжмакав їх, запхав під два свіжі поліна; старий попіл прибирати не став. Кілька хвилин порався з камінними сірниками, аж тоді нарешті спалахнуло благеньке, але стійке полум’я. Я заходився розтирати над ним руки, допоки не відчув їх знову.
Випроставшись, я почув, як унизу прочинилися двері, і завмер, вичікуючи. Це що, Александр примудрився прослизнути до Замку за три години до призначеного часу? Подумки вилаяв його останніми словами й навшпиньки спустився сходами, щоб перехопити Александра на кухні. Принагідно я намагався зметикувати, як пояснити власну присутність. (Обтяжувати його чи когось із наших моєю родинною драмою не хотілося. Їм і власних проблем вистачало.)
За дві сходинки до узніжжя сходів незнайомий голос змусив мене завмерти:
— ...А нагадайте-но мені, нащо ми тут?
— Тому що я хочу роздивитися все навкруги, перш ніж дітлашня повернеться.
— Як скажете, Джо.
Я опустився навпочіпки на нижню сходинку й зазирнув у дверний отвір. У їдальні спинами до мене стояли двоє. Вищого я впізнав — чи то пак, упізнав брунатну куртку-бомбер. Колборн. Нижчий був у синій стьобаній куртці й кошлатому жовтому шарфі — майже напевно ручної роботи. Неслухняна копиця вогнисто-рудого волосся створювала враження, що голова цього чоловіка палає. (Звали його, як я згодом дізнався, Нед Волтон.) Він погойдувався з носака на п’яту й роззирався.
— Що саме ми шукаємо, шефе?
— Не треба називати мене шефом, — озвався Колборн; судячи з того, як він при цьому зітхнув, таке зауваження йому доводилося робити вже не вперше. — Я не шеф. І нічого тут не чіпай.
Волтон пішов до вікна, на ходу стягуючи рукавички, підчепивши зубами за пучки пальців. Відтак запхав їх до кишені. Мені майнуло: цікаво, а пірс йому звідти видно?
ВОЛТОН: А в них до цього студенти гинули?
КОЛБОРН: Та якась танцівниця вкоротила собі віку, ще років десять тому. Дізналася, що не пройшла на четвертий курс, пішла до себе в кімнату й порізала вени.
ВОЛТОН: Господи!..
КОЛБОРН: Я її тут бачив. Гарненька. Така вся... наче паперова лялечка. Журналісти тоді ніби сказилися, звинувачували академію, що, мовляв, «доводить студентів до розпачу».
ВОЛТОН: То з цим хлопом та сама історія?
Колборн розвернувся на місці, узявся попід боки; обличчя в нього було зосереджене й задумливе.
— Ні. Він, наскільки я зрозумів, був тутешньою зіркою. Бачив у місті здоровезні червоні афіші? «Я — Цезар»?
— Так.
— То ж оце він.
— Стрьомний якийсь перець, — зауважив Волтон.
Колборн кивнув.
— Дітлашня про це ані пари з вуст, але в мене таке враження, що не всі його любили.
— Навіть так? — Волтон звів руду брову.
— Еге ж.
Волтон насупився, дивлячись на Колборна.
— То ось чому ми тут? — спитав він. — А я гадав, що справу вже офіційно визнали нещасним випадком...
— Отож... — обличчям Колборна промайнула тінь. — Визнали.
— Он як... — у Волтоновому голосі бриніло невисловлене запитання. Він притулився до підвіконня, схрестивши руки на грудях. — А посвятіть-но мене...
Колборн поволі ступив уперед, прикипівши очима до підлоги.
— Днів дев’ять тому, — почав він, — четвертокурсники та інші студенти театрального були на виставі в корпусі образотворчих мистецтв, — він махнув рукою в бік ДИМу, на північний схід.
Я сів на п’яти, ухопившись однією рукою за стіну, щоб утримати рівновагу. Дихав я носом, швидко й дрібно, холодне повітря краяло легені. А Колборн знай собі сунув уперед, обережно ставлячи одну ногу перед іншою, обходив кімнату широким колом.
— Вистава завершилася десь о пів на одинадцяту, — провадив він далі. — Після неї дітлашня повернулася сюди лісом навпростець. Тут уже гула вечірка. Музика, танці, наркота, бухло. Річард засів у бібліотеці з пляшкою скотчу.
— Якщо він тутешня зірка, то чого б це йому сидіти на самоті?
— А от саме цього мені, схоже, ніхто й не хоче розповідати. Він був не в гуморі, тут вони всі одностайні, але чому саме? Один із третьокурсників припустив, що в Річарда були проблеми з дівчиною.
— А що за дівчина?