— Не знаю, — одказала вона. — А ти хочеш спати зі мною чи віддаси перевагу Джеймсові?
Я відвів погляд, сподіваючись, що вона не помітить, як у мене пашать щоки. Коли я знову глянув на Мередіт, вона похитала головою, куточок її вуст ледь тремтів — це було щось середнє між жалістю та зневагою. Чекати на відповідь вона не стала — просто розвернулась і рушила геть коридором. Я дивився їй услід, коліщатка в голові дзижчали й торохкотіли, продукуючи якісь нікчемні, недоречні варіанти відповіді... а тоді вона зникла з поля зору, і казати щось стало запізно.
Я ще трохи потинявся біля каміна, зважуючи, йти за нею чи не варто — може, просто вдертися до її кімнати, притиснути до стіни й цілувати, аж доки їй забракне дихання, щоби шпигати мене словами, — чи краще просто повернутися до Вежі й спробувати заснути. Для першого я був надто боязкий, для другого — надміру схвильований. Не годний збагнути, що робити далі, я натомість просто потягнувся по куртку.
Ніч виявилася такою зимною, що повітря надворі ніби зацідило мені просто в обличчя. Я пішов крізь ліс, згорбившись і піднявши плечі, щоб не задубіли вуха, і пильнуючи, щоб у темряві не перечепитися через якісь корені чи камені. До пірса я дістався, майже не розуміючи, де я. Ноги самі винесли мене туди, наче саме пірс був місцем, піти куди було зараз найлогічнішим. Уночі озеро було чорним і нерухомим, ніби дзеркало, що своєю гладінню бездоганно відбивало світло п’яти сотень зірок. Ніч видалася безмісячна, однак там, де серед гладіні зоряного поля мав відбиватися місяць, чорніла маленька цяточка На пірсі самотою сидів Александр, чеберяючи ногами над водою.
Я дістався кінця містків і зупинився в нього за спиною. Мабуть, Александр чув мої кроки, але ніяк не дав цього знати. Просто сидів і дивився на озеро, стиснувши долоні між колінами.
— Можна до тебе? — спитав я, слова зірвалися з губ віхтиком пари.
— Звісно.
Я опустився поруч, якийсь час ми мовчали.
— Курнеш? — зрештою спитав він.
— Так, не завадить.
Він дістав із кишені косяк, простягнув мені й заходився намацувати запальничку. Клацнув коліщатком. Спалахнув вогник, і я затягнувся якомога глибше, обпалюючи димом горло.
— Дякую, — сказав я після другої затяжки і повернув йому косяк.
Александр кивнув, не озираючись.
— Як усе минуло?
Я зрозумів, що він про мою розмову з Мередіт.
— Не вельми.
Ми довго сиділи мовчки, дим і пара від нашого дихання змішувалися, кучерявилися, пливли над водою. Я намагався викинути з голови Мередіт, але безпечного способу відволіктися не було. У кожному куточку мозку чаїлися страхи й сумніви, плазували, ладні накинутися на мене й устромити в мене ікла — аби привід знайшовся.
— Колборн приходив до Замку, — промовив я, хоча й не збирався про це казати.
Я нікому не розповідав, що саме почув, коли підслуховував, але знання це було небезпечне, і сам собі я не дуже довіряв.
— Коли? — спитав Александр.
— Учора.
— Ти розмовляв з ним?
— Ні, але чув, як він розмовляв з іншим коном. Молодий рудий хлопець. Раніше його не бачив.
Александр ковтнув дим, і той зовсім по-драконячому ринув у нього з ніздрів.
— Про що вони розмовляли? — спитав він якось невпевнено; судячи з інтонацій, насправді йому геть не хотілося цього знати.
— Про все... про все це, — я зробив широкий невизначений жест, який наче охоплював і озеро, і пірс, і нас обох.
— Гадаєш, він щось підозрює? — спитав Александр.
Той, хто знав його гірше за мене, либонь, не розчув би в його голосі страху.
— Він розуміє, що ми збрехали. Просто не знає, про що саме.
— Дідько.
— Отож-бо...
Він знову зробив затяжку, і кінчик косяка спалахнув жовтогарячим — то був єдиний яскравий виблиск у бляклій іллінойській глушині. Від косяка вже лишилися хіба спомини. Александр простягнув мені недопалок; я востаннє затягнувся й загасив його.
— Що робитимемо?
— Гадаю, нічого, — озвався він, і це порожнє слово «нічого» змусило мене стиснути кулаки в кишенях. — Дотримуватимемося нашої легенди, як і домовилися. Намагатимемося не втратити розуму.
— Треба розповісти іншим. Він просто чекає, коли хтось із нас схибить.
Александр похитав головою.
— Якщо дізнаються, почнуть поводитися підозріло.
Я закусив нижню губу, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозна насправді небезпека. Згадав, як у ніч вечірки зіткнувся із Джеймсом у ванній. Наче за якоюсь мовчазною згодою, іншим ми про це не розповідали. Так, дрібничка, нічого важливого... Але думка про те, що, можливо, таємниці є не лише в нас, змусила серце прискорено битися. Якщо ми брешемо одне одному так само, як брешемо Колборнові... Я не зміг завершити думку.