— Дякую, — пробурмотів я барменові й поніс напої через зал, щосили намагаючись не вихлюпнути їх на себе, поки оминав витягнуті в прохід ноги, стільці й мокрі плями на підлозі.
Мередіт із вдячністю прийняла горілку й устигла висмоктати половину порції, перш ніж ми перекинулися бодай словом.
Розмова видалася якоюсь аж напрочуд ніяковою. Ми обмінювалися поверховими, дурнуватими зауваженнями щодо своїх уривків і «Різдвяної маски», щохвилини дуже гостро усвідомлюючи, що насправді ми тут не самі. Наш столик був третім серед вервечки з п’яти, і компанії, які сиділи обабіч нас, якось підозріло принишкли, щойно ми зайняли своє місце. (Я завважив, що там були здебільшого дівчата, усі з Деллекера. Цікаво, вони завжди так активно шепотілися? Я все не міг збагнути, чи це щось новеньке, а чи я просто раніше цього не помічав. Треба визнати, моя особа ніколи до цього не удостоювалася такої уваги.) Мередіт допила горілку, і я з готовністю вхопився за можливість сходити по другий коктейль. І, чекаючи на нього, усе зважував, чи не варто замовити й собі щось міцніше. Мимоволі я розмірковував над тим, як склався б цей вечір, якби нам і справді вдалося побути наодинці. Урешті-решт я вирішив, що, якщо все це паскудство триватиме, запропоную Мередіт, коли ми завершимо з коктейлями, повернутися до Замку — там принаймні можна було замкнути двері чи вшитися до саду, де дихається трохи вільніше.
Коли я повернувся на своє місце, Мередіт усміхнулася з помітним полегшенням.
— Якось воно дивно — коли ми не за нашим звичним столом, — сказав я. — Здається, я ніколи ще не сидів у цій частині зали.
— Ми давно вже тут не були, — озвалася вона. — Мабуть, утратили першочергове право на наше місце.
Я через плече озирнувся на філософів — ті продовжували обговорювати гіпотетичну гомоеротичну одержимість Евкліда Сократом. (На мою думку, вони просто приймали бажане за дійсне.)
— Можна було б його повернути, — сказав я. — От якби зібратися всім разом, мабуть, вдалося б улаштувати штурм...
— Так, влаштуємо... — Мередіт знову всміхнулася, але усмішка вийшла якоюсь невпевненою.
Її рука лежала на столі, і, охоплений нападом невластивої мені сміливості, я потягнувся до неї та накрив своєю. Її чотири пальчики вхопилися за два моїх.
— У тебе все гаразд? — спитав я голосним театральним пошептом. — Ну, тобто по-справжньому гаразд?
Мередіт розмішала коктейль.
— Намагаюся триматися. Хай там хто що собі думає, теж задовбало, як на мене витріщаються... — Я мимоволі зиркнув на сусідні столи. — Це прозвучить жорстоко, але мені байдуже. Я вже втомилася бути просто дівчиною небіжчика.
Мені раптом страшенно закортіло відпустити її руку.
— А ким ти хочеш бути? — бовкнув я, не подумавши. — Моєю дівчиною?
Вона витріщилася на мене, подив ніби витіснив усі інші почуття з її обличчя.
— Що ти..?
— Я — не Річардів дублер, — сказав я. — І не збираюся вводитися в цю виставу, щоб грати його роль, коли Річард пішов зі сцени. Я цього не хочу.
— Я теж. Саме цього я не хочу. Господи, Олівере... — очі в неї були холодні — зелене пляшкове скло, крихке, з гострими краєчками. — Ми з Річардом розійшлися. Він був покидьком, мордував і мене, і всіх інших, і я розірвала стосунки. Тепер, коли його немає, про це воліють не згадувати, я в курсі. Але ти маєш про це пам’ятати.
Я стишив голос.
— Мені дуже шкода, — сказав я. — Я просто... може, річ у тім, що ти — це ти... тобто поглянь на себе... просто не розумію. Чому я? Я ж ніхто.
Мередіт відвернулася, міцно закусила нижню губу, ніби намагаючись стримати чи то сльози, чи то крик. Її долоня під моєю була млявою і холодною, наче якоюсь окремішною від решти тіла. За столами з обох боків від нас розмови раптом узагалі вщухли.
— Знаєш, усі кажуть, що ти «милий», — повільно промовила вона; напружене обличчя здавалося задумливим. — Але ж це не зовсім те. Ти хороший. Такий хороший, що навіть сам того не розумієш...
Вона засміялася — якось сумовито, стримано.
— А ще ти справжній. Ти єдиний із нас не граєш постійно на публіку, не виконуєш повсякчас роль, яку Ґвендолін призначила тобі три роки тому...
Її очі знову зустрілися з моїми, відлуння того сміху бриніло в неї на губах.
— Я сама не краща за інших. Почни лише ставитися до дівчини як до повії, і вона поводитиметься як повія... — Плечі Мередіт злегка піднялися, наче вона ледь помітно ними знизала. — Але ти до мене ставишся по-іншому. А це все, чого я хотіла.