Гасити ладні раз у раз. Із рук
Додолу кидайте криваву зброю
І слухайте, що скаже в гніві князь ваш!
Інакше ждуть на вас страшні тортури.
Ми всі слухняно кинули мечі на підлогу.
МЕРЕДІТ: Утретє вже за слово легковажне
Ти, Капулетті, й запальний Монтеккі,
Тривожите ви чварами все місто!
Утретє сиві жителі Верони,
Свої пристойні вбрання поскидавши,
До рук старих стару хапають зброю,
Ущент поточену іржею миру,
Щоб вашу лють іржаву гамувати.
Вона повільно пройшла між нами, високо піднявши голову. Колін позадкував на крок і вклонився. Я й дівчата опустилися на одне коліно. Мередіт глянула на мене згори вниз, а тоді підчепила затягнутою в рукавичку долонею моє підборіддя.
— Коли ще раз стривожите Верону,
За спокій ви заплатите життям...
Вона розвернулася на підборах, і край плаща ляснув мене по щоці.
— А цей раз — хай розійдеться весь натовп.
Дівчата й Колін заходилися збирати розкидану зброю і втрачені елементи костюмів. Але Князеві вже урвався терпець.
— Під страхом смерті всім велю — розходьтесь.
Ми відступили з центру зали, яка вибухнула оплесками, коли Мередіт рушила вгору сходами, повертаючись на балкон. Я забарився, задивившись на те, як вона ставить ноги на приступки, аж потім, коли вона пішла нарешті, озирнувся до найближчого учасника маскараду. Цього хлопця я не впізнав, крізь прорізи маски видно було лише карі очі.
— Де ж Ромео мій? — спитав я. І, розвернувшись до іншого з глядачів, вигукнув: — Як радий я, що він не встряв у бій.
Саме цієї миті Ромео з’явився у дверному отворі в східній стіні, вбраний у блакитне зі сріблом; його маска плавно обіймала скроні. Він здавався майже міфологічним персонажем, справжнім Ганімедом — уже не хлопчик, ще не чоловік. Я знав, що Ромео гратиме Джеймс, відразу здогадався про це, але враження, яке справила на мене його поява, від цього не слабшало.
— Дивіться, ось він, — звернувся я, стишивши голос, до дівчини, що стояла ближче за всіх.
Мене знову охопила дивна, майже власницька гордість. Усі в залі дивилися на Джеймса — хіба ж можна було на нього не дивитися? — але я був єдиним, хто по-справжньому знав його, знав від маківки й до п’ят.
— Ось він іде. Прошу вас, відійдіть.
Я розпитаю, все з’ясую вмить.
...Що ж, доброго вам ранку!
Джеймс підвів очі й глянув просто на мене. Здавалося, його здивувало, що він побачив саме мене, хоча я зеленого поняття не мав, чому це раптом. Хіба я не завжди був його правою рукою, його вірним другом? Банко, Бенволіо чи Олівер — різниці ніякої.
Ми трохи посперечалися про його нещасливе кохання, і я щоразу заступав дорогу, коли Джеймс намагався піти, уникаючи моїх запитань. То була така собі гра, яку він певний час охоче підтримував, аж тоді нарешті сказав твердо:
— Прощай, кузене!
— Стій! — вигукнув я. — І я з тобою.
Не розлучайсь так холодно зі мною.
— Я загубив себе... Мене немає...
Це не Ромео, ні, він десь блукає...
Він розвернувся, щоб піти, і я стрімко рвонув уперед, щоб уже вкотре йому завадити. Моє прагнення втримати Джеймса в якийсь момент вийшло за межі й вимог мізансцени, і мотивації персонажа. Я відчайдушно хотів, щоб він залишився, мене раптом охопило дурнувате відчуття: якщо він зараз піде, я втрачу його назавжди.
— Скажи серйозно, хто вона? — спитав я, намагаючись відшукати в тій частині його обличчя, яку міг бачити, бодай натяк на те, що він теж відчуває щось подібне.
ДЖЕЙМС: Це означає — хворого питати
Про заповіт, що може оживляти
Вмирущого... Кохаю жінку я.
На якусь мить наступна репліка просто вилетіла в мене з голови. Ми дивилися один на одного, і натовп навколо нас розчинився, перетворившись на невиразну тінь, на декорацію. Здригнувшись, я згадав текст, але не зовсім той.
— Послухай-но, не думай більш про неї, — вигукнув я, випустивши кілька рядків.
Джеймс швидко закліпав під своєю маскою, потім позадкував на крок, ніби відсторонюючись від мене, і провадив далі свій монолог. Я стояв нерухомо, спостерігаючи, як він ходить Переді мною: його слова, кроки, жести — усе було сповнене тривоги.