Увійшов слуга з новинами про майбутнє свято в Капулет-ті. Ми обмінялися чутками, домовилися, що робитимемо далі, аж тоді втрутився ще один персонаж у масці — Александр.
Першу репліку він подав просто з місця — сидів на краю столу, де стояли чаші з пуншем, й обіймав двох найближчих до нього глядачок. Одна з них нестримно хихотіла під своєю маскою, інша, коли він заговорив, сахнулася, вочевидь злякавшись.
— Ні, любий мій, ти мусиш танцювати.
Александр зісковзнув зі столу так плавно, ніби все його тіло складалося з рідини, і рушив до нас своєю скрадливою котячою ходою. Ліктем відсунув мене, неквапом обійшов навколо Джеймса, тримаючись майже впритул до нього і разу раз зупиняючись, щоб як годиться роздивитися його під різними цікавими кутами. Вони заходилися обмінюватися репліками й дотепами — легко, майже легковажно, аж тоді Джеймс промовив:
— Любов жорстока й люта!
Вона брутальна й коле, як терник!
Александр якось муркотливо реготнув і підчепив Джеймса спереду за дублет.
АЛЕКСАНДР: Якщо до тебе так любов жорстока,
Жорстокий будь і ти до неї сам.
Коли її, якщо вона колюча,
Додолу гни, й здолаєш ти любов.
А дайте-но футляр лице прикрити.
На маску — маску!
Їхні маски буцнулися чолами. Александр так міцно тримав Джеймса, що я почув, як той зболено видихнув. Я подався до них, але щойно ворухнувся, Александр раптом штовхнув Джеймса назад, прямісінько мені в обійми.
АЛЕКСАНДР: Байдуже мені,
Що здамся я потворним і бридким!
Хай машкара за мене червоніє.
Я допоміг Джеймсові відновити рівновагу й промовив:
— Постукаймо, зайдімо — і відразу
Роботу дати мусимо ногам.
АЛЕКСАНДР: Кажу, ми свій вогонь марнуєм:
Адже ж удень ми ламп не потребуєм!
Більш розуму в тверезих цих словах,
Ніжу п’ятьох всіх наших головах.
ДЖЕЙМС: На маскарад ми маємо піти,
Розумно це?
АЛЕКСАНДР: Не сумнівайся ти!
ДЖЕЙМС: Я бачив сон.
АЛЕКСАНДР: Бува, й мені щось сниться.
ДДЖЕЙМС: Що саме?
АЛЕКСАНДР: Те, що брешуть всі сновидці!
ДЖЕЙМС: У наших снах більш правди, ніж в словах...
АЛЕКСАНДР: Була з тобою королева Меб!
Я відступив на два кроки, щоби бачити, як розгортатиметься цей важливий монолог. Меркуціо в Александра був гострий, як бритва, неврівноважений, майже навіжений. Його різці виблискували, коли він посміхався, маска грайливо мерехтіла, коли він танцював, пускаючи бісики то одному, то іншому глядачеві. І голос його, і рухи ставали все чуттєвішими, усе нестямнішими, аж доки Александр остаточно не втратив контролю над собою і не кинувся до мене. Я відсахнувся, але недостатньо швидко — він вчепився мені у волосся, смикнув голову назад, до свого плеча, і, вишкірившись, заговорив мені на вухо:
АЛЕКСАНДР: Вона ж, відьмачка, душить тих дівчат,
Що сплять на спині, і привчає їх
Витримувать вагу чоловіків,
Як зробляться вони жінками. Ще
Ця Меб...
Я силкувався вирватися з його рук, але хватка в нього виявилася залізна, майже божевільна, що ніяк не в’язалася з невагомим рухом пальців, які торкалися гаптування в мене на грудях. Джеймс, який спостерігав за нами, прикипівши до місця, раптом ніби струсив із себе заціпеніння й відтягнув Александра геть від мене.
— Мовчи, Меркуціо, облиш! — його долоні стиснули Александрове обличчя. — Ти про пусте говориш!
Розфокусований Александрів погляд зустрівся з Джеймсо-вим, і Александр мовив уже повільніше:
— Так, про сни!
Адже лінивого ума це діти,
Це нашої фантазії плоди.
Породжує вона химерні мрії —
Легкі й тонкі так само, як повітря...
Коли знову настала моя черга, я заговорив обережно, намагаючись зрозуміти, чи Александр зараз і справді... безпечний. Наша розмова, що відбулася сьогодні ввечері, була надто близькою, надто нещодавньою, щоб не зважати на неї, вона дошкуляла, наче свіжа подряпина на шкірі.
Я: І нас той вітер із путі збиває.
Скінчивсь бенкет, і прийдемо ми пізно.
Джеймс підняв голову, вдивляючись угору, примружився на скляну баню, що здавалася неймовірно далекою, — ніби шукаючи в потоці світла від люстр розгадку якоїсь таємниці, виглядаючи мерехтіння зірки. Я згадав, як у ніч вечірки ми стояли разом у садку, витріщаючись у небо через зубчасту прогалину між кронами дерев. То була наша остання самотня, безневинна мить, той спокій, що передує нестримному шалу негоди.