— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Вибачте.
Розмері була в захваті від мереживних штанців. Її щиро полонила Щедра простота Дайверів. У своїй наївності вона на здогадувалася, що все зовсім не так просто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже дитяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до вияву найпростіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити собі не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого класу — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними, — але насправді в їхньому вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері неспроможна була помітити.
Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:
— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви, — таких, щоб справді квітли на очах.
Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін матері.
— Мамо, я кохаю його. Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одружений, і дружина в нього така гарна — ну що мені робити, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!
— Цікаво було б його побачити.
— Його дружина запросила нас на п’ятницю на вечерю.
— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не плачуть, а сміються.
Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї великий вплив.
V
Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому настрої — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме перебудовували. Поки вона стояла перед гратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї валявся химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок, — подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок амаранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Далі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожі на великі сараї знімальні павільйони. І скрізь, куди не глянь, обличчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче ждали і сподівалися чогось.
Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.
— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйомках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті— життя від них немає.
Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадівши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтемряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смертного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитою білим тріскотливим світлом площадкою, посеред якої нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного оеклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не міняли пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впустили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж сліпучих ліхтарів, вигулькйуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:
— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться. Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.
Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:
— Обережно, Ерле, це міс Хойт.