— Це сталося потім.. через рік.
— Хто він?
— Та... один чоловік.
Він скористався з цієї ухильної відповіді.
— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий виявився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...
Він сам себе катував, але зупинитись не міг.
— Потім був один бурхливий роман, який згас від перегріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньому. — Він почувався майже вікторіанцем. — А потім пішли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?
Вона сміялася крізь сльози.
— Анітрішечки, — сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця. — Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.
Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.
— Ви будете з ним розмовляти?
Вона підійшла до телефону й так заторохтіла італійською, що Дік нічого не зрозумів.
— Телефон забирає у вас надто багато часу, — сказав він. — Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою.
— Навіщо ви говорите дурниці!
— В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!
— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала. — Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?
— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?
— Це зовсім інша справа.
...Бо молодість тягнеться до молодості.
— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.
— Він просто дитина, — сказала вона, схлипуючи. — Ви самі знаєте, що я передусім ваша.
У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.
— Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.
Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.
— Я хочу знати правду, — сказав він.
— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, повашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?
— Вчора ввечері ви,були з Нікотерою?
— Це вас не обходить. — Вона знов заплакала. — Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди в світі.
— А Нікотера?
— Сама не знаю.
Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.
— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?
— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?
Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.
— Справа не в Нікотері, — вигукнула вона, — а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бризнулй з її очей. — Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.
Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.
— Я сьогодні не поїду в гості. — Це була остання спроба. — Я залишуся з вами. хМені однаково нікуди не хочеться їхати.
В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.
— Я буду у себе в номері, — сказала вона. — До побачення.
— До побачення.
— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки? — Я давно вже намагаюся зрозуміти.
— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?
— Я немов Чорна Смерть, — повільно промовив він. — Я приношу тепер людям тільки нещастя.
XXII
У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...» (Так... Так... Так... (італ.)), сноб-египтянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.