Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!»
— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?
— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так? н — Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність відвідати вашу прекрасну віллу.
— Аякже, аякже, пам’ятаю. — Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології. — Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?
Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.
— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.
Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.
— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...
— Авжеж, я розумію, — співчутливо підхопив Ройял Дамфрі. — Кажуть, він при смерті.
— При смерті? Хто?
— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.
Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.
— Про кого ви говорите?
— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...
— Про мого тестя?
— Я гадав... Невже ви тільки від мене...
— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?
— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.
— Як звуть вашого лікаря?
Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.
Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.
Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.
— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.
— Ви перепробували всі методи?
— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень. — А міс Уоррен, його старшу дочку, ви сповістили? — Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці вирішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилювався — хоча з самого початку хвороби покладався на волю Божу і виявляв велике терпіння й покору.
Обміркувавши все це, Дік сказав:
— Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені родини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.
— Воля ваша.
— Від їхнього імені я попрошу вас викликати найбільшого з відомих мені тутешніх спеціалістів — доктора Гербрюгга із Женеви.