— ...столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...
— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею. — А сам дудлить його з ранку до вечора!
— Що сталося, Діку? —-спитала Ніколь з вікна. Він відповів англійською:
— Ця стара негідниця приохотилася до наших марочних вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.
— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!
Огюстина посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.
— Я б на вашому місці задумалася, мадам! Ваш чоловік жлуктить вино, як чорнороб...
— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь. — Бо ми зараз викличемо жандармів.
— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й лякають, американці паскудні!
Дік англійською сказав Ніколь:
— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не приструнчу.
— ...Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом. — Наїхали сюди й заливаються нашим найкращим вином!
Дік додав твердості своєму тонові.
— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.
— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала... — Вона підступала, вимахуючи ножем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й вискочила звідти, озброєна ще й сікачем.
Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:
— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.
— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.
Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.
Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:
— Накинь їй кілька франків!
— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! —
Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював. Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огюстіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огюстіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:
— Au revoir, Madame! Bonne chance! (До побачення, пані! На все добре! (франц.))
Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.
— Мені анітрохи не жаль, — сказала Ніколь.
— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі. — Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.
— Далі так тривати не може, — сказала Ніколь. — Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.
— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.
— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.
Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будьколи, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. Її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.