— Говоріть зі мною англійською, Томмі.
— Parlez français avec moi, Nicole. (Говоріть зі мною французькою, Ніколь (франц.))
— Але це не одне й те саме — французькою можна говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гідності, ви це знаєте. А англійською не можна говорити про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.
— І все-таки я... — Він раптом захихотів. — І все-таки я й англійською герой, сміливець і так далі.
Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.
— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно, — сказав він.
— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?
— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.
— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.
Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.
— Еге ж, я все-таки герой, — мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома. — Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.
Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості, -— вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...
Вона спитала:
— А хто ця жінка в білій сукні?
— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.
Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.
— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в chemin-de-fer (картярська гра - франц.) і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...
Томмі засміявся і сказав:
— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.
Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.
До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його проханню — що «Марджін», мовляв, одразу після обіду рушить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік однаково вже подзвонив шоферові в Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й залишив машину коло «Кафе союзників», де їм неважко буде знайти її.
Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї долинали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.
— ...річ ясна, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложеному сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоптано — майбутнього немає.
Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помічав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із несподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збагнула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відповідь:
— Ну, знаєте, всьому є межа.
Знову він образив когось — невже не можна було трохи придержати язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?
Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Едінбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, акомпануючи собі низькими акордами. Він з таким притиском вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.