...А потім раптове каяття за цю мить зради, що так легко і безоглядно закреслила десять років її життя, повело її до будиночка Діка.
Він сидів у шезлонгу під кам’яним муром по той бік будиночка й не чув її кроків. З хвилину вона мовчки дивилася на нього. Він був заглиблений у думки, в свій власний, тільки йому відомий світ, і з легких порухів його обличчя, з того, як він зводив брови, примружував чи широко розкривав очі, стуляв чи розтуляв уста, з того, як стеналися його руки, вона вгадувала, що він переглядає крок за кроком усе своє життя — тільки своє, від неї відособлене. Ось він, стиснувши кулаки, подався вперед, ось обличчя його скривила гримаса болю, і слід його так і залишився в затуманених очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало жаль його; тим, хто переніс душевну хворобу, важко співчувати здоровим людям, і хоч Ніколь не раз величала його рятівником, який повернув їй утрачений світ, в душі вона вважала, що енергія його невичерпна й утоми для нього не існує. Про те, що йому довелося через неї перетерпіти, вона забула, як тільки з її пам’яті вивітрилося те, що перетерпіла вона сама. Чи знав він, що вже не має над нею влади? А втім, це було байдуже, вона просто жаліла його, як колись жаліла зневаженого долею Ейба Норта, як жаліють безпорадних старих та дітей.
Вона підійшла до нього, обняла за плечі і, торкнувшись головою його голови, промовила:
— Не треба сумувати.
Він холодно глянув на неї.
— Не чіпай мене!
Розгубившись, вона відсахнулася від нього.
— Вибач, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я саме думав про тебе — власне, про те, що я про тебе думаю...
— От і додав би це як новий розділ до своєї книжки.
— А чого ж, можна: «Окрім усіх перелічених вище психозів та неврозів...»
— Я прийшла сюди не того, щоб сваритися.
— Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я більше нічого не можу тобі дати. Я тепер намагаюся тільки врятувати самого себе.
— Від мого згубного впливу?
— Мій фах часто змушує мене спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати.
Вона заплакала з образи й гніву.
— Ти боягуз! Ти сам себе занапастив, а провину звертаєш на мене!
Він не відповів, але вона вже відчула знайомий гіпнотичний вплив його розуму — часом мимовільний, але завжди вибудуваний на складному субстраті істини, що його вона не могла ні пробити, ні бодай розколоти. І вона вступила в боротьбу; вона боролася з ним поглядом своїх невеликих, але прекрасних очей і зухвалою погордою сильної світу цього; боролася знанням того, що належатиме — вже належить — іншому чоловікові, і мстивою злістю, що роками осідала на серці; боролася своїми грошима й розрахунком на підтримку з боку сестри, давньої його неприятельки, і усвідомленням того, що нетерпимістю своєю він наживає собі дедалі більше ворогів; вона вже ладна була глузувати з його любові до застільних утіх, вона протиставила своє здоров’я і вроду його фізичному підупаданню і свою безпринципність його моральним засадам — навіть власні слабості правили їй за зброю в цій боротьбі, — вона безстрашно й відчайдушно билася всім, що потрапляло під руку, — порожніми бляшанками, склянками, пляшками, непотрібними вже вмістищами спокутуваних гріхів, помилок і провин. За якихось дві хвилини вона здобула перемогу, зуміла виправдати себе в своїх очах, не вдаючись до брехні і до викрутів, — і пуповина була перетята. На нетвердих ногах, ще плачучи, але вже заспокоєна в душі,
вона обернулася й пішла назад, додому, що став нарешті її власним домом.
Дік почекав, поки вона зникне з очей, а тоді нахилився вперед і поклав голову на парапет. Хвора видужала. Доктор Дайвер здобув свободу.X
Тієї ночі, о другій годині, Ніколь збудив телефон, і вона почула, як Дік відповів з дивана в сусідній кімнаті, який вони називали «ложем покути».
— Oui, oui... mais à qui est-ce-que je parle?.. Oui... (Так, так... А з ким я розмовляю?.. Так... (франц.)) — Голос його аж задзвенів від здивування. — А чи можна мені поговорити з однією з тих дам, пане офіцере? Майте на увазі, обидві вони — вельми значні і впливові особи, і це може призвести до поважних політичних ускладнень... Так, так, запевняю вас... Що ж, воля ваша, але я вам не заздрю.
Він підвівся, напружено обмірковуючи те, що почув, але вже розуміючи, що візьме на себе роль рятівника, — давня злощасна потреба дарувати людям радість, дарувати все, аж до себе самого, сколихнулася в ньому, волаючи: «Задовольни мене!» І зараз він піде залагоджувати справу, яка зовсім його не стосується, спонукуваний тільки прагненням викликати в людей любов — давнім прагненням, що виникло, напевно, в ту мить, коли він відчув себе останньою надією звироднілого клану. За подібних обставин, у клініці Домлера на Цюріхському озері, він, свідомий своєї сили, зробив вибір — вибрав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її. Він завжди понад усе хотів бути сміливим і добрим, але ще більше хотів, щоб його любили. Так воно було. І так буде завжди, подумав він, даючи відбій — телефон був старого зразка.