На другий день після повернення Діка вони теж поїхали до Канна, щоб підстригтись, вимити голову й висушити її під запашним вітерцем фена.
Під’їжджаючи до готелю «Карлтон», щільно запнуті вікна якого вперто не пропускали літа, наче це були й не вікна, а двері льохів, вони зустріли машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в нього було зосереджене, похмуре, але, побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі його заяскріли. Ця раптова переміна занепокоїла Ніколь. Їй захотілося бути з ним, їхати туди, куди їде він. Година, проведена в перукарні, здалася їй однією з тих порожніх пауз, які, разом узяті, й складали, власне, її життя, — вже вкотре, хай і на короткий час, її позбавлено волі... Перукарка в халаті, що тхнув згірклою губною помадою й одеколоном, була мов ще одна медсестра.
В сусідній кабіні Дік дрімав під пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у дзеркало, в якому видно було коридор між двома залами, Ніколь раптом здригнулася: в коридорі з’явився Томмі й різко завернув до чоловічої зали. Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе буде з’ясоване!
Вона почула перші слова Томмі, потім — уривки фраз. — Мені треба поговорити з вами.
— ...серйозне?
— ...серйозне.
— ...згоден.
За хвилину Дік підійшов до Ніколь, невдоволено витираючи рушником наспіх сполоскане обличчя.
— На твого приятеля ґедзь напав. Він бажає негайно поговорити з нами обома, і я погодився, щоб швидше покласти цьому край. Ходім!
— Але мене ще не достригли. — Потім дострижуть. Ходім.
Не без досади вона попросила здивовану перукарку зняти з неї пеньюар і, думаючи про те, що має, напевно, страхітливий вигляд, пішла слідом за Діком до виходу з готелю. На вулиці Томмі схилився над її рукою.
— Ходімо до «Кафе союзників», — запропонував Дік. — Куди завгодно, аби нам тільки не заважали, — погодився Томмі.
Коли вони сіли під склепінням дерев — у найкращому місці в літню пору, — Дік спитав:
— Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?
— Лимонного соку.
— Мені demi (кухоль пива (франц.)), — сказав Томмі.
— «Блек-енд-Уайт» і содової, — сказав Дік.
— Il n’y a plus de « Blackenwite». Nous n’avons que le «Johnny Walkair» («Блек-енд-Уайт» у нас немає. Є тільки «Джонні Уокер»)...
— Ça va. (Гаразд (франц.))
Коли дівчина мовчить,
Теж мовчи — ні слова, цить!
Хай говорять тільки руки — Тільки руки ловлять мить!
— Ваша дружина вас не кохає, — сказав раптом Томмі. — Вона кохає мене.
Вони подивились один на одного якимись скляними, напрочуд порожніми очима. В такому становищі розважна розмова майже неможлива, бо між чоловіками існує тільки непрямий зв’язок — усвідомлення того, в якій мірі кожному з них належить жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.
— Хвилинку, — сказав Дік. — Donnez-moi du gin et du siphon.
— Bien, monsieur.
(Дайте мені джину й сифон. — Добре, мосьє (франц.))
— Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.
— Для мене ясно, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років. — А що скаже Ніколь?
Обидва обернулися до неї.
— Томмі став мені дуже близький, Діку.
Він кивнув головою:
— Ти більше не кохаєш мене, — провадила вона далі. — Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.
Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцеремонно втрутився в розмову:
— Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою. Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери «Геральд» і «Нью-Йорк тайме».
— Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут? — Cessez cela! Allez ouste! (Відчепіться! Забирайтеся звідси! (Франц.)) — гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: — А жодна жінка не стерпить такого...
— Хлопці! — знов перебив американець. — Якщо ви вважаєте що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся. — Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік відразу впізнав. Це була карикатура — нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках. — Щось від цього повинно ж крапнути й мені! Крапне — ще й скільки! Я навмисне приїхав сюди з Ніцци на велогонки Тур-де-Франс.
Тільки коли Томмі лютим «allez-vous en» («ідіть геть» (франц.)) відігнав продавця газет від столика, Дік згадав, де бачив його. Це був той самий тип, що п’ять років тому причепився до нього на вулиці Ангелів у Парижі.
— А коли велогонщики будуть тут? — гукнув йому Дік.