У машині він попросив Діка:
— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні — те ж бездумне й вічно молоде американське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.
— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не ясно було з моїх листів?
— Це неістотно, — ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І навіть таких, що знають про це тільки з газет.
— Нісенітниця якась!
— Може, й так, Діку. Але наша клініка — для пацієнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер признайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?
Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.
— Звичайно, я спочатку читав усі листи, — мовив він басом, по-діловому. — Та коли її справи пішли на краще, я перестав розпечатувати їх, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.
— То вона одужала? — спитав Дік.
— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.
— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчиною, — сказав Дік. — Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.
— А чому ви сьогодні не в мундирі?
— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілізувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.
— До «Кедрової альтанки».
— ...Вечір був чудовий, — місяць уповні над тією вершиною...
— Над Кренцеггом.
— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я навіть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнткою. Наздогнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.
— Вона й тепер така.
— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися. — Він примовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прикро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А потім почали надходити листи.
— Це знайомство її врятувало, — патетично виголосив Франц. — Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й покинув сьогодні всі свої справи й подався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюріха за покупками. — Голос його переможно дзвенів. — Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.
Машина мчала понад Цюріхським озером, а по другий бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьорості й здоров’я.
Заклад професора Домлера — три старі корпуси і два нові, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою психіатричною клінікою сучасного типу; невтаемничена людина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для суспільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застережливо вимахували білим прапорцем.
Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти собі уявлення про Франца з безладдя, що панувало на його письмовому столі, з його книжок, з книжок його батька та дід а — які вони написали самі чи придбали, — нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І раптом думки його заполонила та хвора дівчина.