— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо, — сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проціджував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.
— А як же твій пляжний роман?
— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю.
Розмері вийшла до вестибюля й розпитала Госса-батька про розклад руху поїздів. Швейцар у світло-коричневій лівреї почав був пасти її очима з-за конторки, але вчасно схаменувся, згадавши, де він і хто він. На станцію Розмері поїхала автобусом разом з двома запопадливими офіціантами з ресторану. Вони весь час шанобливо мовчали, і це її гнітило, їй кортіло вигукнути: «Та розмовляйте ж ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім не заважатиме!»
В купе першого класу нічим було дихати; барвисті рекламні плакати залізничних компаній — акведук Пондю-Гар, поблизу Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт у Шамоні — дихали більшою прохолодою, ніж нерухоме море за вікном. На відміну від американських поїздів, заклопотаних тільки собою і сповнених зневаги до всього, що робиться обіч колії, в світі інших, не таких карколомних швидкостей, цей поїзд був частиною місцевості, по якій він біг. його дихання здмухувало куряву з пальмового листя, а попіл змішувався із сухим гноєм на городах і в садах, удобрюючи їх. Розмері здавалося, що досить висунутись у вікно, простягти руку — і можна нарвати на ходу букет квітів.
На площі перед каннським вокзалом дрімали в своїх колясках візники. Казино, розкішні крамниці й великі готелі на набережній стояли, заслонившись від моря сліпими залізними масками спущених жалюзі. Аж не вірилося, що тут колись настає «сезон», і Розмері, вже досить чутлива до велінь моди, зазнала ніби сорому — мов упіймалася на нездоровій цікавості до чогось потворного, мов перехожі, дивлячись на неї, дивувалися, чому вона тут у цей мертвий час між веселощами минулої зими й наступної — тут, а не на півночі, де цієї пори вирує справжнє життя.
Вийшовши із аптеки з покупкою— пляшкою кокосової олії, — Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подушками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чорний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні — вродливе обличчя серйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться просто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-червону сукню, засмаглі ноги — без панчіх. Її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з породи чау-чау.
До поїзда лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в «Кафе союзників» на Круазетт, де в зеленій півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мелодію «Карнавал у Ніцці» й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила «Тан», а для матері — «Сетердей івнінг пост» і, попиваючи лимонад, переглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь російської княгині; застарілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі — звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недоладності європейського життя або як комедію, або як трагедію, і, неспроможна вловити істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції. Її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що супроводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли поїзд рушив і повіз її назад, до готелю.
Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомобіль — добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Франції, Розмері зрозуміла ціну грошей, — і поїхали на прогулянку по Рів’єрі, цій дельті багатьох річок. Шофер-росіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні назви — Ніцца, Канн, Монте-Карло — засяяли крізь сонливе й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бенкетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух — раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому в квітні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повернення гостей. «Повернемось наступного сезону», — сказали вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.