— Вітаю, докторе Дайвер!
Тільки тому, що в готелі мешкала Розмері, Дік одразу впізнав у цьому чоловікові Колліса Клея. Він мав той самий щасливо-самовпевнений вигляд, тільки щоки були вже, як у бульдога.
— Ви знаєте, що Розмері тут? — спитав Клей.
— Так, ми випадково зустрілися вранці.
— А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня. Її тепер не впізнаєш — де й поділася матусина донька! — Він затнувся, потім чемніше додав: — Ви ж знаєте, як воно буває з дівчатами: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра — світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов собачки, і як вона ними командує!
— Ви навчаєтеся у Флоренції?
— Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру. В неділю повертаюся — затримався, щоб побувати на перегонах.
Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів записати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як біржовий бюлетень.
XX
Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридорів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках — вона пила каву.
— Ви все така ж гарненька, — сказав Дік. — Навіть трошки погарнішали.
— Вип’єте кави, юначе?
— Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.
— Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави? — Ні, дякую.
— Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас, — наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже сподобалися — вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.
— Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.
— Звичайно, пам’ятає, — запевнила його Розмері. — І часто вас згадує.
— Я вас кілька разів бачив на екрані, — сказав Дік. — А якось навіть улаштував для себе перегляд «Татової доньки».
— У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не виріжуть найкращі кадри.
Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнувшись його плеча. Подзвонила, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.
— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайомилися, Діку. А тепер я вже доросла.
— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.
— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?
— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...
Задзвонив телефон. Поки вона розмовляла, Дік погортав дві книжки, два романи — один Едни Фербер, другий Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав столик; без столика, в своїй чорній піжамі, Розмері здавалася самотнішою.
— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим разом...
Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись столика, здобула свободу, — наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.
— Ну от... — сказала вона. — Чи знаєте ви, що я робила протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.
Але тут знову задзвонив телефон. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.
— Ви вже йдете?
— Ні.
Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, намагаючись склеїти розірваний час:
— Я вже не люблю безпредметних розмов.
— Я теж, — кивнула Розмері. — Щойно мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрідним братом. І це привід для телефонної розмови!
Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона ховалася від нього за якимись дурничками? Тепер він посилав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.
— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.
Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. Потім вона ще на мить пригорнулася до нього й повернулась до свого крісла.
Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже мило, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли телефон задзвонив знову, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.
— У вас такі довгі-предовгі вії, — сказала вона.
— Леді й джентльмени, шановні гості нашого студентського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...
Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопило дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.
Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт: