Выбрать главу

— Сиди невимушено, — упівголоса сказав Вільям. — Поводься так, начебто ти все життя ходила у цьому платті.

— Не треба нам було втікати…

— О Господи! — сказав Вільям. — Він прямує сюди. Я розмовлятиму з ним сам.

Незнайомець вклонився. Ледь чутно стукнули підбори. Сьюзен нашорошилася. Вона безпомильно впізнала цей звук — звук солдатських чобіт, страшний і відворотний, неначе опівнічний грюкіт у ваші двері.

— Містере Крістен, — звернувся незнайомець, — ви забули підсмикнути штани на колінах, коли сідали.

Вільям завмер. Глянув на свої руки — вони покоїлись на колінах. Серце Сьюзен забилося наче шалене.

— Ви мене з кимось сплутали, — випалив Вільям. — Моє прізвище не Кріслер.

— Крістен, — наполіг на своєму незнайомець.

— Мене звати Вільям Тревіс, і я не розумію, що вам за діло до моїх штанів.

— Перепрошую, — незнайомець присунув собі стілець. — Скажімо, я гадаю, що знаю вас, тому що ви не підсмикнули штанів, в той час коли всі їх підсмикують. Якщо цього не робити, то штани на колінах швидко розтягуються. Мій дім далеченько звідси, містере… Тревіс, тому й потребую компанії. Мене звати Сімс.

— Містере Сімс, ми співчуваємо вашій самотності, але зараз ми дуже втомлені. А завтра вирушаємо в Акапулько.

— Чудове містечко. Я щойно звідти — розшукував декотрих моїх друзів. Вони десь тут. Я їх неодмінно знайду. Ой, ваша леді трохи нездужає?

— На добраніч, містере Сімс.

Йдучи до дверей, Вільям міцно стиснув руку Сьюзен. Вони не озирнулися, коли містер Сімс, наче пригадавши щось важливе, сказав: «О, ще одне… — і після паузи, смакуючи кожне слово, додав: Дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий рік від Різдва Христового».

Сьюзен заплющила очі і відчула, як під ногами захиталася земля. Нічого не бачачи, вона вийшла на осяяну вогнями площу.

Вони замкнули двері номера в готелі. А потім вона плакала, і вони стояли у темряві, і кімната хилиталася разом із ними. Десь далеко вибухали петарди, і з площі долинав сміх.

— От кляте хамло! — сказав Вільям. — Він сидів там, розглядав нас з усіх сторін, наче якихось тварин, курив свої кляті сигарети, пив своє пійло. Треба було його тоді вбити! — Його голос робився майже істеричним. — Він навіть у своєму нахабстві дійшов до того, що не приховував свого справжнього імені. Шеф шукачів. І про штани теж… О Господи, я повинен був підсмикнути їх, коли сідав. У цих днях і цьому часі це роблять механічно. Оскільки я цього не зробив, то видав себе з головою. Це підштовхнуло його до розмислів: ось чоловік, котрий ніколи не вдягав штанів, чоловік, котрий звик до казенної уніформи майбутнього. Та мене порішити треба за такий промах!..

— Ні-ні, нас видала моя хода… Ці високі підбори, у них причина… Наші зачіски — ніби щойно з перукарні… У нас усе незвичне, неприродне…

Він увімкнув світло.

— Він ще приглядається до нас. Він ще не певен — не цілком певен. Нам не слід ще більше посилювати його підозри. Ми спокійно поїдемо собі в Акапулько.

— А може, він певен, але хоче ще погратися з нами.

— Можливо і так. Часу ж у нього хоч греблю гати. Він може товктися тут скільки завгодно, а тоді повернути нас у Майбутнє через якихось шістдесят секунд після того, коли ми його залишили. Чи ще декілька днів удавати, що помилився, подумки підсміюючись з нас.

Сьюзен сиділа на ліжку, витирала з обличчя сльози і вдихала старовинний запах деревного вугілля і ладану.

— Вони не здійматимуть бучі чи таки здіймуть?

— Не посміють. Вони мусять заскочити нас самих зненацька, щоби запхати у Машину часу і відправити назад.

— У цьому наш порятунок, — сказала вона. — Ми ніколи не залишатимемося на самоті, ми завжди перебуватиме у натовпі. Ми подружимося з мільйоном людей, у кожному місті, де ми гостюватимемо, ми будемо звертатись до влади, будемо платити начальнику поліції, щоби той дав нам охорону, аж поки не з’явиться нагода вбити Сімса і втекти подалі, прибравши вигляд, скажімо, мексиканців.

За замкненими дверима почулися кроки.

Вони вимкнули світло і мовчки роздягнулися. Кроки стихли. Десь стукнули двері.

Сьюзен стояла в темряві біля вікна і дивилася на площу внизу.

— То он та будівля і є церквою?

— Так.

— Я часто пробувала уявити, яка вона — церква. Їх уже стільки часу ніхто не бачив. Ми підемо туди завтра?

— Добре. А тепер давай вкладатися спати.

Вони лежали у темряві.

Через півгодини задзеленчав телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло?

— Скільки би кролики не ховалися в лісі, — сказав голос, — проте лис їх завжди знайде.