Выбрать главу

Гейнц Мюллер

НІЧНІ СИГНАЛИ

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Видавництво ЦК ЛКСМУ «МОЛОДЬ»
Київ 1960

Одного ясного вересневого дня тисяча дев’ятсот сорок третього року, в пообідній час, між озерами Ладозьким та Ільмень на висоті чотирьох тисяч метрів летів на схід німецький бомбардувальник типу «Хейнкель-111». Сонце тисячами іскорок вигравало на блискучому плексигласі прозорої кабіни, розташованої спереду між двома моторами, в днищі фюзеляжу, що в центральній частині виступає у формі видовженої мілкої ванни, а також на черепахоподібній випуклості, яка одиноко стирчала над обшивкою фюзеляжу, нагадуючи своїм виглядом суфлерську будку в театрі. Тільки тут з неї визирала не голова пристаркуватої тітки-шепотухи в окулярах, що підказує репліки погано підготованим до вистави акторам, а радист екіпажу, унтер-офіцер Вернер Мільднер.

Оточений з усіх боків радіоприладами, він плавно витав по кабіні у своєму сидінні-гойдалці, уважно оглядаючи яскраву блакить неба, чи не з’являться де ворожі винищувачі. На два метри нижче, у нього в ногах, випроставшись на весь зріст, лежав новий борт-механік. Вернер, наймолодший і найжвавіший серед членів екіпажу, уже пройнявся до нього почуттям товариської солідарності.

Ще вчора, коли Аксель Кролль прибув до них, він здався Вернерові надто літнім, надто серйозним і замкненим. Вернер знав, що новак — старий фронтовий вовк і досвідчений пілот, хоча на чомусь там погорів. І це ще посилило в ньому почуття недовіри. Не тому, що Кролль був штрафником, — це Вернера мало турбувало. Всього два тижні тому йому самому мало не попало від начальства, коли він взявся вирулити літак з посадочної смуги під маскувальну сітку і, розвертаючись, зачепився за дерево. На щастя, механіки залатали дірку на лівому крилі раніше, ніж у капітана — командира ескадрильї— знайшовся час оглянути пошкодження; інакше б йому не уникнути кількох тижнів арешту, а можливо, засадили б і надовше. Напевне, тоді б його перевели з авіації до піхоти, бо восени сорок третього над такими питаннями довго не розмірковували… Він знав з власного досвіду, та й з багатьох інших випадків, як легко саме представники льотного персоналу могли стати штрафниками.

Ні покарання Акселя його не цікавило. Вернер спочатку побоювався, що колишній пілот поводитиметься зарозуміло, неохоче виконуватиме свої нові обов’язки і навряд чи стане колись своєю людиною в тому добре спаяному товаристві, яким досі був їхній екіпаж. Але, як виявилося, цей новак зранку не лише бездоганно протер шибки в кабінах, а й прослідкував за заправкою літака пальним, потім ще раз оглянув озброєння і боєприпаси, перевірив кисневі прилади. Він так добре змастив і відрегулював Вернерову «колиску», що варто було радистові легенько спертися на приклад кулемета, як усе його тіло разом з сидінням пересувалося то вгору, то вниз, а трохи відштовхнувшись, він міг кілька разів обернутися навколо себе.

Все це зробило Акселя в очах Вернера гідним того, щоб зайняти місце попереднього борт-механіка, який ніколи так дбайливо не ставився до своїх обов’язків. Адже, незважаючи на молоді літа, Вернер оцінював людей за їхніми ділами, а не за зовнішністю чи словами.

Двадцятичотирьохрічний пілот, фельдфебель Клаус Зоммер, і на два роки молодший від нього командир літака і штурман лейтенант Густав Гартман, оглянувши машину перед бойовим вильотом, теж змушені були відкинути своє вчорашнє упередження щодо новака.

Якби Аксель Кролль здогадався, що про нього думають інші члени екіпажу, його намір, певно, завдав би йому ще більших мук. Аксель збирався вистрибнути з літака. Просто отак над територією противника відкрити донний люк і кинутись головою вниз, звіривши своє життя парашутові…

Ще кілька тижнів тому він думав, що вже ніколи більше не сидітиме в літаку, не дивитиметься на землю з висоти, наче на картину, розстелену під ногами, ніколи більше не відчує того своєрідного, ледве помітного тиску в ушах, коли машина здіймається вгору або опускається вниз, ніколи більше не доведеться йому переборювати млосне відчуття в шлунку, коли літак раптом провалюється в повітряну яму. Ніколи не відчуватиме він себе вільним, мов птах, ніколи або доки триватиме оця жахлива війна.

Так думав Аксель Кролль ще в липні, коли під палючим сонцем, обливаючись потом, працював у каменоломні в Норвегії. Правда, ще тоді ходили чутки, ніби його та багатьох інших військових, що відбували покарання, мають «помилувати» і послати в штрафні підрозділи на фронт. Але він аж ніяк не сподівався, щоб йому, засудженому за «розклад збройних сил», знову коли-небудь пощастить потрапити в авіацію. Він уже давно чекав, що його пошлють до піхотного штрафного батальйону 999, де на розміновуванні та інших небезпечних роботах середній вік солдата становив щось близько трьох тижнів.