Проте ось він знову в літаку — та ще й такому самому «Хейнкелі-111», на якому сам зробив вісімдесят шість бойових вильотів, і летить, летить все далі від своїх мучителів, що знущалися з нього протягом довгих років, йому таки справді пощастило. Але… завтра або щонайпізніше післязавтра прибудуть його документи. Тоді вже йому більше не дозволять літати над територією противника.
Лежачи отак у заглибині на дні фюзеляжу і поринувши у свої думки, Аксель дивився на безмежні російські ліси, що розстелилися під ним велетенською темною рівниною і лише де-не-де переривалися світлішими плямами боліт і поселень. Час від часу цю картину закривали поодинокі купчасті хмари, що ліниво мандрували кудись у небесному просторі. Оскільки в цій місцевості навряд чи можна було сподіватися на зустріч з ворожими винищувачами, він міг би спокійно встати, пробратися через вузький прохід між касетними бомботримачами і заглянути в передню кабіну до пілота і штурмана. Але ж розмовляти при такому гуркоті моторів зовсім неможливо, а підключатися до СПУ — сигнально-переговорної установки — в такий час небажано.
СПУ — це мініатюрна радіосистема з передавачами та приймачами, з мікрофонами, з гудзик завбільшки, і з навушниками, вшитими в шоломи. Всередині машини передача здійснюється по проводах, як у телефоні, і на кожному шоломі теліпається метровий тоненький кабель, з штепселем на кінці. Відповідна розетка міститься на бойовому посту кожного члена екіпажу — над головою або збоку. Коли настроїтись на ту саму хвилю, на якій працює СПУ, то можна на невеликій відстані підслухати розмову екіпажу. Тому над територією противника здебільшого розмови по СПУ не велись.
Момент, коли Аксель збирався вистрибнути, наближався щосекунди. Ось над першим великим поселенням він відтягне засувку, кришка люка відкриється, і він випаде з літака, йому ще лишилося закріпити на собі парашут, що лежав позаду у вузькому проході до дверей, якими закінчується задня частина фюзеляжу.
Чи треба йому попрощатися з екіпажем? Чи може він довіряти цим людям? Це ж не ті колишні товариші, з якими він літав роками, — ті, звичайно, зрозуміли б його і навіть допомогли б. Їм би він міг розповісти все, що пережив і вистраждав за останні два роки. З ними Аксель міг би поділитися своїми думками, які визріли за цей час під впливом стосунків з французами, яких примусили «добровільно» вступити на німецьку, військову службу, бо в разі відмови їхні сім’ї «померли» б у концтаборах; з чехами, яких об’явили німцями й одяг— ли в німецькі мундири, хоча ті жодного слова не розуміли «рідною мовою»; з антифашистами, що лише завдяки якомусь випадкові уникли концентраційного табору, і з багатьма військовими, які відмовилися виконувати людиноненависницькі накази або хоча б недвозначно висловлювали своє негативне ставлення і до них.
Так, своїм колишнім товаришам по екіпажу він мусив би розповісти про все це, пробудити їх і вирвати з цього стану бездумної, смиренної покірливості, що так красиво іменувалася солдатським послухом, а по суті була не чим іншим, як безнадійною малодушністю і боягузтвом перед власною відповідальністю. Своїм колишнім товаришам по службі він повинен був би допомогти знайти вірний шлях до іншої, кращої Німеччини. Але що робити з цими людьми? Він так мало знає їх…
Аксель Кролль уважно розглядав землю там внизу, мешканцям якої збирався звірити своє життя. Над ним, на відстані простягнутої руки, стирчала товста, незграбна гармата, бридкий широкий ствол якої був спрямований вниз. Прямо над головою звисав приклад з магазином, в якому лежало двадцять п’ять згубних двадцятиміліметрових снарядів. Слабким потиском вказівного пальця він міг послати вниз смертоносні набої. Але Аксель не про це думав. Літак наближався до мети, і бортмеханіка заполонили інші турботи.
— Клаус, пора! — рявкнув по СПУ Густав.
В ту ж мить Клаус Зоммер вимкнув автопілот, який весь час самостійно підтримував задану висоту, напрям польоту і позицію машини; одночасно він ручним акселератором убавив газ, щоб мотори раптом не заревли, коли машина піде на зниження. Для всіх членів екіпажу це було сигналом до посиленої пильності. Цей момент, коли кожен був зайнятий своїми справами, Аксель використав для того, щоб надіти на себе парашут. Раз, два — і застібка прив’язного ременя клацнула у нього на грудях. Він був готовий.