А опісля він скромно, як у церкві, склав перед собою руки, немов говорячи: «У мене все», і почав чекати вибуху.
Щоправда, вибух так і не пролунав.
Начальник Ґудгью витягнув з рота зубочистку, не відриваючи погляду від передньої частини сукні Гейзел Банді.
— Що-о-о ж, окей, — протягнув він, намагаючись не дивитись нікому в вічі. — Цікаво. Дякую. Візьму до уваги.
— А це таки справді хороша інформація для роздумів, — радісно погодився Ґолт. І усміхнувся Гейзел Банді, яка не відповіла на його усмішку.
Проте Ніл Марджорем виглядав ще більш чуйним, ніж зазвичай. Миротворна благодать немов спустилася на його правильні риси обличчя, які відображали його безперечну високоморальність.
— Рексе, на хвилинку, — тихо сказав він, коли всі пішли.
І Ґудгью, свята наївність, з полегшенням вирішив, що після цієї здорової словесної перепалки Марджорем хоче на кілька хвилин затриматися, щоб переговорити і запевнити, що ніхто ні на кого не тримає зла.
Ґудгью гостинно запросив Марджорема поговорити в своєму офісі, проте той був надто тактовний, щоб погодитися. «Рексе, вам потрібно провітритись і охолодити голову. Ходімо прогуляємося».
Було погоже осіннє пообіддя. Листя на платанах вигравало багряним і золотистим, туристи задоволено про-ходжалися тротуарами біля Вайтголлу і Марджорем по-батьківськи до них усміхався.
А Тестер таки мала рацію, рух у п’ятницю, у годину-пік, був дуже інтенсивний. Проте це ніяк не повпливало на слух Ґудгью.
— Наша Барбара трохи завелася, — сказав Марджорем.
— Цікаво, хто це її так завів, — відповів Ґудгью.
— Ми її попереджали, що з вами такий номер не пройде, але вона все ж вирішила спробувати.
— Нісенітниця, ви самі її на це підбили.
— А що нам залишалося робити? Прийти до вас з простягненою рукою і сказати: «Рексе, віддайте нам «П’явку»? Ну, будь ласка, це ж всього-на-всього одна нещасна справа». — Вони вийшли на набережну Темзи, яка, вочевидь, і була їхнім пунктом призначення. — Рексе, тут або згинаєшся, або ламаєшся. Ви занадто вже безневинний для цієї справи. А все тому, що ця схема розподілу обов’язків — ваше творіння. Злочин — це злочин, шпигун — це шпигун, і ніякої плутанини, де грішне, а де праведне. Ви не помічаєте півтонів, лише чорне і біле, й у цьому ваша проблема.
— Ні, Ніле, я так не думаю. Якраз навпаки. Якщо я колись візьмуся написати автобіографію, то назву її «Половинчастість». Нам усім варто стати сильнішими. А не гнучкішими.
Тон їхньої розмови все ще був цілком товариський: двоє професіоналів стоять на березі Темзи і обговорюють відмінності у своєму підході до справи.
— Мушу визнати, ви обрали вдалий момент, — схвально сказав Марджорем. — Усіма тими балачками про нову еру ви добре вислужилися перед начальством. Ґудгью — прибічник відкритого суспільства. Ґудгью — людина нового мислення. Аж верне від цього всього. Тим не менше, варто визнати, що ви таки зуміли відірвати хороший шмат. Немає нічого дивного, що ви не хочете віддавати його без бою. То скільки ж ви за нього хочете?
Вони стояли пліч-о-пліч і вдивлялися у Темзу. Ґудгью поклав руки у велосипедних рукавицях на поручні, і це виглядало досить-таки абсурдно, але він так зробив тому, що нещодавно відчував симптоми порушення кровопостачання. Не розуміючи підтексту слів Марджоре-ма, він розвернувся до нього, чекаючи на пояснення. Але він побачив лише святенницький профіль, який радісно дивився вслід прогулянковому катеру, який пропливав повз. А потім і Марджорем повернув голову, і вони стояли отак — лице до лиця на відстані не більше дванадцяти дюймів один від одного. Навіть якщо шум автівок і був оглушливим, то до цього моменту Ґудгью його навіть не помітив.
— Передаю слова Морока, — сказав Марджорем крізь свою традиційну посмішку. — Реке Ґудгью запхав свого носа надто далеко. У сфери інтересів, про які йому не можна і не треба знати, у велику політику, у залучення в цю справу високопоставлених осіб і так далі. Ви ж у Кентіш-тауні мешкаєте, правда? У маленькому неохайному будиночку з терасою і тюлями на вікнах?
— Чому?
— У вас щойно з’явився далекий родич — дядечко в Швейцарії. Він завжди захоплювався вашою порядністю. Того дня, коли «П’явка» опиниться повністю в наших руках, він нежданно-негадано віддасть Богу душу, залишивши вам три чверті мільйона. Фунтів, не франків. З яких не потрібно буде заплатити податки. Це спадок. Знаєте, як говорять парубки з Колумбії? «У тебе є вибір. Ми тебе або збагачуємо, або вбиваємо». Морок дотримується тієї ж думки.