— Рексе, вони далеко не обов’язково поганці, не суди так строго. Вони просто трохи спантеличені. Нема більше Тетчер. Нема більше російського ведмедя, з яким постійно треба боротися. Нема більше комуністів удома під ліжком. Вони жили собі і знали, що світ був поділений на «наших» і «їхніх», а раптом одного ранку прокинулись, і бац — ну, ти розумієш. — Він закінчив свою промову, знизавши плечима. — Ну, нікому ж не подобається вакуум, правда? Навіть тобі. Чи подобається? Тільки чесно скажи. Ти ж його терпіти не можеш.
— Вакуумом ти називаєш мир? — припустив Ґудгью, взагалі не бажаючи видатися придирливим.
— Радше нудьгу. Дріб’язковість. Вони ще ніколи нікому не пішли на користь, правда? — Він знову засміявся і зробив ще одну затяжку. — Якихось пару років тому вони були першокласними солдатами «холодної війни». Всі перед ними кланялися і так далі. Коли вже тебе таке життя засмоктало, то важко зменшити оберти. Тому ти й не зупиняєшся. Це природно.
— То хто вони тепер?
Полфрі потер носа тильною стороною руки, немов хотів почухатися.
— Що стосується мене, то я лише муха на стіні.
— Це я знаю. А хто вониі
Полфрі говорив плутано, немов хотів віддалитися від своїх власних суджень.
— Люди з Атлантики. Ніколи не довіряли Європі. Для них Європа — Вавилон, підкорений фріцами. Америка для них залишається землею обітованою. А Вашингтон усе ще для них Рим, навіть якщо з Цезарем не надто склалося. — Він скорчив розгублену гримасу. — Спасителі людства. Грають зі світом у ігри. Світові стражі порядку, які пнуться увійти в історію і заодно заробити на стороні кілька доларів, а чому б і ні? Всі так роблять. — Ще одна гримаса. — Вони просто трохи зіпсувалися, от і все. У цьому немає нічого дивного. Вайтголл не знає, як від них відхреститися. Усі думають, що вони можуть стати в пригоді деінде. Загальну картину ніхто не уявляє, тому й не здогадується, що її як такої взагалі нема. — Він знову потер носа. — Поки вони роблять те, що нашим американським колегам на руку, не тринькають забагато грошенят і чубляться між собою на людях, то можуть робити, що заманеться.
— А що на руку нашим американським колегам? — наполягав Ґудгью, затиснувши голову між долонями, ніби його жахливо боліла голова. — Будь ласка, розкажи детальніше.
Полфрі заговорив ласкаво, немов звертався до вередливої дитини, проте вчувалося, що йому уже от-от увірветься терпець.
— Старий, наші колеги мають закони. Наглядачі постійно дихають їм у спини. Вони влаштовують показові судові засідання, кидають чесних шпигунів за ґрати, а чиновників високого рівня відправляють під слідство. Брити не мають нічого подібного. Є лише ваш Координаційний комітет, якщо я не помиляюся. Але якщо чесно, то більшість з вас таки непогані хлопці.
Ґудгью підвів голову, а потім знову обхопив її руками.
— Продовжуй, Гаррі.
— Я вже щось забув, на чому зупинився.
— На тому, як Морок грає на руку нашим американським колегам, коли ті не можуть уникнути всюдисущого погляду своїх наглядачів.
Пол фрі уже явно втратив охоту до розповіді.
— Ну, це просто. Якесь велике цабе з Вашингтона заявляє їм: «Так, озброювати тих хлопців-горобців не можна, це порушення закону». Розумієш?
— Наразі, так.
— «Слухаємося, — відповідають вони. — Ми не будемо озброювати хлопців-горобців». А через годинку вони вже висять на дроті з нашим братом Мороком: «Джеффрі, братан, зроби нам послугу, будь другом. Хлопцям-горобцям треба підкинути пару іграшок». Звісно, на поставку зброї хлопцям-горобцям накладене ембарго, але всім на це стає начхати, щойно з’являється можливість зірвати куш і віддати пару баксів від заробітку у державну казну. Морок телефонує комусь зі своїх довірених осіб — Джойстону Бредшоу, Спайкі Лорімеру чи ще казна-кому: «Тоні, чудова новина. Хлопцям-горобцям дали зелене світло. Тобі доведеться зайти з чорного ходу, але ми вже подбаємо, щоб двері не були зачинені». А далі настає час для пеес.
— Пеес?
Зачарований безневинністю Ґудгью Полфрі широко усміхнувся.
— Постскриптум, старий. Підсолоджувач. «Ага, і до слова кажучи: Тоні, друже, наразі ставка становить п’ять відсотків від вартості операції, цю суму потрібно закинути на рахунок Фонду допомоги вдовам і сиротам групи вивчення постачання у банку «Прихват», Ліхтенштейн». Насправді, прокрутити цю аферу дуже легко, головне, щоб усе залишалося шито-крито. От ти колись чув про якогось члена британської розвідки, якого піймали на гарячому, коли той набивав кишені державними грошиками? Чи про британського міністра, якого притягнули до суду за порушення нормативно-правових актів, ним же написаних? Не сміши мої тапочки! До них не підкопаєшся!