Його рука відпустила Джонатанове волосся. Він лежав непорушно, серце голосно калатало.
— Гарлоу сказав, що ця робота — це повернення власності, — хриплим голосом озвався він. — Хтось, кому він продав човен в Австралії, накивав п’ятами, так йому і не заплативши. Джамбо з допомогою друзів вийшов на слід цього човна на Нормандських островах, принаймні так він мені сказав. Ми домовилися, що якщо я переправлю човен у Плімут, то ми зможемо його збути і справі кінець. Тоді я сприйняв цю історію за щиру правду, дурень, не треба було йому вірити.
— Любчику, а що ж ми все-таки зробили з тілом? — люб’язно поцікавився Коркоран, сівши назад у крісло. —
Вкинули в одну з легендарних корнволльських олов’яних копалень? Дотрималися давньої традиції?
«Зміни ритм розмови. Хай почекає. Побільше відчаю у голосі».
— Чому б вам просто не подзвонити в поліцію, екстради-тувати мене і забрати винагороду, яку пропонують за мою голову? — запропонував Джонатан.
Коркоран відставив імпровізовану попільничку з колін і замість неї поклав шкіряну теку на кшталт армійських, у якій, здавалося, були лише факси.
— А брат Майстер? — поцікавився він. — У чому він провинився?
— Він мене обдирав.
— Ох, бідненька безневинна овечка! Оце життя було до тебе несправедливим. Але як же так сталося?
— Всі інші працівники готелю отримували надбавки. Була ціла схема, кому скільки доплачувалося, залежно від посади і стажу роботи. Щомісяця накапувала нічогенька сума, навіть новачкам. Майстер сказав мені, що не зобов’язаний виплачувати надбавку іноземцям. А потім я дізнався, що всім іншим іноземцям він платив. Але не мені.
— Отож ти взяв своє з сейфа. Ну що ж, оце йому доля посміхнулася, що ти заодно і його не пришив, і навіть не полоскотав його своїм кишеньковим ножем.
— Я працював на нього понаднормово. Вдень. У свій вихідний я проводив інвентаризацію його марочних вин. І ні копійки за це не отримував. Як і за те, що катав його гостей на яхті на озері. З них він за це здирав купу грошей, а мені не перепадало ні цента.
— Ми покинули Каїр досить поспішно, це помітно. І ніхто не знає, чому. І зверніть увагу — жодного натяку на нечисті ігри. Що стосується готелю «Цариця Нефертіті», то тут ні плямки на нашій совісті. Чи, може, просто нас ні разу не впіймали на гарячому?
Джонатан уже мав напоготові історію, яку вони вигадали разом з Берром.
— Я мав стосунки з дівчиною. Вона була заміжня.
— Як її звали?
«Гни свою лінію», — говорив йому Берр.
— Вам це знати необов’язково.
— Фіфі? Дулу? Місіс Тутанхамон? Ні? Ну, вона завжди може скористатись одним з твоїх імен, правда ж? — Коркоран ліниво перегортав факси. — А як щодо хорошого лікаря? Його хоч як звали?
— Марті.
— Та не того лікаря, дурнику.
— А якого? Якого лікаря? Коркоране, що взагалі відбувається? Я що, постав перед судом за те, що врятував Деніела? Куди ви хилите?
Цього разу Коркоран терпляче вичекав, щоб буря затихла.
— Я маю на увазі лікаря, який зашив нашу руку у місцевій лікарні швидкої допомоги, — пояснив він.
— Я не знаю, як його звали. Він був там на інтернатурі.
— Це був білий інтерн?
— Коричневий. Індієць чи пакистанець.
— А як же ми потрапили в лікарню? З нашого зап’ястя ж кров юшила.
— Я перемотав руку кількома кухонними рушниками і поїхав на джипі Гарлоу.
— Послуговуючись лише лівою рукою?
— Так.
— Цією ж автівкою ми перевозили тіло і в інші місця, правда? Поліція знайшла там сліди нашої крові. Вочевидь, усе змішалося у коктейль. Бо там була і кров Джамбо також.
Чекаючи на відповідь, Коркоран удавав зайнятого і гарячково щось записував.
— Просто відвезіть мене у Нассау, — сказав Джонатан. — Я не зробив вам нічого поганого. Я нічого у вас не прошу. Ви б про мене взагалі ніколи не дізналися, якби я так по-дурному не повівся у «Лоу». Мені від вас нічого не треба. Я не хочу грошей, не хочу подяк, мені не потрібна ваша підтримка. Просто відпустіть мене.
Коркоран задумливо покурював сигарету, поки гортав сторінки папки, яка лежала у нього на колінах.
— Може, ми для різноманітності поговоримо про Ірландію? — запропонував він, так нібито Ірландія це якась гра, за якою коротають дощовий вечір. — Двоє солдатів просто мило побесідують про добрі старі часи. Що може бути краще?
«Коли мова зайде про реальні події, не вичікуй, — говорив йому Берр. — Плутайся в фактах, забувай щось, а потім сам же себе і виправляй. Хай вони думають, що саме тут ти і брешеш».