— А що ти власне зробив тому гаврику? — спитав Фріскі з професійною цікавістю.
Була середина ночі. Він розлігся на матраці-футоні навпроти дверей, поставивши біля голови лампу для читання і наскладавши стосик порнографічних журналів.
— Якому гаврику? — спитав Джонатан.
— Тому, який позичив малого Деніела на вечір. Він верещав як недорізаний, там, на кухні. Його певно було чути аж в Маямі.
— Я, мабуть, зламав йому руку.
— Зламав? Я думаю, ти йому повільно її відкрутив проти різьби. Ти що, володієш отими японськими бойовими мистецтвами?
— Я просто схопив і потягнув, — сказав Джонатан.
— І вона в твоїй руці розпалася на шматки, — із розумінням сказав Фріскі. — 3 ким не буває.
«Найнебезпечніші хвилини настануть тоді, коли ти відчуєш потребу у другові», — говорив Берр.
А після Ірландії вони провели розвідку періоду, який Коркоран назвав «карабкания по лакейській драбині». Під цим малося на увазі Джонатанове навчання у коледжі кулінарії, його робота у ролі спочатку помічника, а потім і самого шеф-кухаря, і наостанок його перебування у готельному бізнесі.
Після цього Коркоран забажав послухати про його подвиги у «Шато Бабетт», які Джонатан описав дуже обережно, щоб зберегти анонімність Івонн. Але виявилося, що Коркоран про неї вже знає.
— Дорогенький, а як так вийшло, що ми осіли саме в «Мама Лоу»? — запитав Коркоран, запалюючи ще одну цигарку. — Це улюблена забігайлівка шефа ще споконвіків.
— Я просто вибрав це місце, щоб тихо пересидіти кілька тижнів.
— Ти маєш на увазі — заховатися?
— Я перед цим працював на яхті у Мейні.
— Головним коком і мийником пляшок?
— Мажордомом.
Запала пауза, протягом якої Коркоран копирсався у своїх факсах.
— І?
— Підхопив якусь інфекцію і мене довелося висадити на берег. Я трохи пролежав у готелі в Бостоні, а потім подзвонив Біллі Борну в Ньюпорт. У Біллі зазвичай знаходиться для мене робота. Він сказав: куди тебе чорти не носили!
Попрацюй-но кілька місяців у «Мама Лоу», готуватимеш лише вечері, трохи перепочинеш.
Коркоран лизнув палець і дістав з папки те, що шукав, а потім підніс до світла.
— Ради Бога, — пробурмотів Джонатан, немов молячись про сон.
— Сонечко, повернімося до тієї яхти, на якій ми захворіли. Це була «Лоліта», уроджена «Персефона», побудована в Голландії. Власник — Нікос Ассеркаліан, відома зірка шоу-бізнесу, богохульник і барига. Бляха, двісті футів несмаку. Це я не про Нікоса, він — котигорошок.
— Я з ним не знайомий. Нас фрахтували.
— Кому, любчику?
— Чотирьом стоматологам з Каліфорнії і їхнім дамам.
Джонатан добровільно видав кілька імен, які Коркоран записав у своєму пошарпаному дешевому блокноті, попередньо розпрямивши його на своєму безмежному стегні.
— Веселі були люди, правда? Насміялися, певно, від душі, еге ж?
— Вони не зробили мені нічого поганого.
— І ти їм теж? — мило запитав Коркоран. — Може ти розтрощив їхній сейф чи їхні шиї, чи, може, повправлявся на них вимахувати ножем чи ще щось на кшталт цього?
— Знаєш що... пішов ти, — сказав Джонатан.
Здавалося, Коркоран обдумав його пораду і вирішив, що це не така вже й кепська ідея. Він зібрав свої папірці і витрусив попільничку в кошик для паперу, страшенно все забруднивши. Він оглянув себе у дзеркалі, кривлячись і намагаючись випрямити волосся руками, проте безуспішно.
— Все збіса гарно складається, солоденький, — заявив Коркоран.
— Що саме?
— Твоя історійка. Не знаю, чому. Не знаю, як. Не знаю, де. Гадаю, вся справа в тобі. З тобою я почуваюся неповноцінним. — Він ще раз немилосердно потягнув себе за волосся. — Хоча правда в тому, що я і є неповноцінний. Я малолітній варвар у світі дорослих. У той час як ти, ти лише намагаєшся здаватися неповноцінним. — Він подався у туалет і справив там нужду. — Між іншим, тут Таббі тобі трохи одягу приніс, — вигукнув він крізь прочинені двері. — Нічого надто екстравагантного, просто кілька шмоток, щоб прикрити наше наге тіло, поки Армані не підтягнуться. — Він змив унітаз і знову з’явився у кімнаті. — Якби моя воля, я б тебе підсмажив, чесне слово, — сказав він, застібаючи ши-ріньку. — Я б тебе позбавив усього на світі, я б одягнув тобі на голову мішок і підвісив тебе за твої срані ноги аж поки правда з тебе сама не повипадає. Але що ж вдієш, не можна в житті мати все і одразу, правда? Чао-какао.
Наступного дня Деніел вирішив, що Джонатану не завадить розважитися.