— Наскільки мені відомо, шефе, то вони будуть.
— Скажи Джед, хай підготує картки з іменами. І відповідні до події серветки. Щоб я не бачив ніякого червоного паперового гімна. І зв’яжися з Вінцетті, щоб вони точно сказали, будуть чи ні. Полі щось про ті стотридцятки вже сказав?
— Поки ні, шефе.
— Ну то хай рухає своїми сраними батонами, бо ніхто чекати не буде. Пайне, прошу, сідай. Не там. Тут, щоб я тебе бачив. Ага, і нагадай Ісааку про вино «Сансер». І ради Бога, хоча б цього разу хай буде холодне. Апо вже надіслав факсом робочу версію останньої правки?
— Вже на вашій таці з вхідною кореспонденцією.
— Чудовий хлопець, — прокоментував Роупер, коли Коркоран вийшов.
— Упевнений, що так воно і є, — ввічливо погодився Джонатан.
— Обожнює догоджати, — сказав Роупер і глянув на Джонатана поглядом, яким у таких випадках обмінюються ге-теросексуали.
Роупер збовтував шампанське у своєму келиху і з усмішкою спостерігав, як воно вихорем крутилося туди-суди.
— Розкажи-но мені, що ти хочеш?
— Ну, я хотів би повернутися назад до Лоу, якщо можна. Якомога швидше, щойно випаде така можливість. Достатньо було б організувати мені переліт до Нассау. Звідти я вже сам доберусь.
— Я зовсім не це мав на увазі. Йдеться про значно ширший контекст. Взагалі — що ти хочеш у житті? Який твій план?
— У мене немає плану. Принаймні наразі. Я пливу за течією. Вирішив взяти перерву.
— Повна ахінея. Якщо чесно. Я тобі не вірю. Як на мене, то ти ще ніколи в житті не розслаблявся. Я, мабуть, також. Але я намагаюсь. Трохи граю в гольф, часом ходжу під вітрилами, роблю то те, то се, плаваю, трахаюся. Але мій двигун ніколи не зупиняється. Як і твій. Цим ти мені і подобаєшся. У тебе нема нейтральної передачі.
Він досі усміхався. Джонатан також, хоч і задумався, на основі чого Роупер зробив такі висновки.
— Ну якщо ви так думаєте...
— Кулінарія. Альпінізм. Плавання на яхті. Живопис. Військова служба. Одруження. Мови. Розлучення. Дівчина в Каїрі, дівчина в Корнволлі, дівчина в Канаді. Вбивсто австралійського наркоторговця. Я ніколи не довіряю людині, яка каже, що не має плану на життя. То чому ти це зробив?
— Зробив що?
Джонатан витіснив зі своєї пам’яті думки про Роуперо-ві чари. Спілкуючись з людиною віч-на-віч, Роупер давав зрозуміти, що йому можна довірити будь-що, і наприкінці розповіді він усе одно буде усміхатися.
— А як заступився за нашого Деніела. Одного дня ти скручуєш комусь шию, наступного — вже рятуєш мого хлопчика. Ти обчистив Майстера, то чому б тобі не обікрасти й мене? Чому ти не просиш у мене грошей? — Він говорив майже ображеним тоном. — Я б тобі заплатив. Мені байдуже, що ти раніше натворив, головне — ти врятував мого сина. А коли діло доходить до Деніела, то моя щедрість не має меж.
— Я зробив це не заради грошей. Ви мене підлікували. Доглядали мене. Добре до мене ставилися. Я просто поїду.
— А які мови ти знаєш? — запитав Роупер, а потім узяв аркуш паперу, швидко його переглянув і відкинув у бік.
— Французьку. Німецьку. Іспанську.
— Недотепи ті лінгвісти. Не мають чого сказати однією мовою, то вчать іншу, щоб і нею нічого путнього не сказати. А арабська?
— Ні.
— А чому? Ти ж там довгенько прожив.
— Знаю лише основи. Найпростіші фрази.
— Треба було тобі закрутити з арабською жінкою. Може, ти так і зробив. Ти раптом не перетинався з Фредді Гамі-дом, коли був у Каїрі? Це мій колєґа. Трохи дикуватий, не без того. Ти мав би його знати. Його сім’я — власники тої нічліжки, де ти працював. Тримає коней.
— Він входив до ради директорів готелю.
— Ти абсолютний чернець, якщо вірити Фредді. Я питав його про тебе. Взірець стриманої поведінки. Чому ти туди пішов?
— Усе склалося випадково. Того дня, коли я випускався з школи готельного бізнесу, побачив інформацію про цю вакансію на дошці оголошень. Мені завжди хотілося побачити Близький та Середній Схід, тому я і подав свою кандидатуру на розгляд.
— У Фредді була дівчина. Старша за нього. Розумна. Чуйна. Якщо чесно, то він недотягував до неї. Вона приходила з ним на іподром і у яхт-клуб. Софі. Знайомий з нею?
— Її вбили, — сказав Джонатан.
— Правильно. Одразу перед твоїм від’їздом. Знайомий з нею?
— Вона жила в апартаментах на верхньому поверсі нашого готелю. Всі її знали. Вона була Гамідова жінка.
— І твоя?
Ясні розумні очі не ховали загрози. Вони оцінювали. Пропонували підтримку і розуміння.
— Звісно, що ні.
— Чому «звісно»?