— Покинув його під Брістолем, — відповів Джонатан.
— А чому ти його не збув? — мстиво запитав Коркоран. — Чи не взяв з собою у Францію? Ти ж міг це зробити, правда?
— Це б мене видало. Всі знали, що я їздив на такому мотоциклі.
— Ага, і ще одне, — Роупер стояв спиною до тераси і направив вказівний палець на Джонатанів череп, мов пістолет. — У мене тут сувора дисципліна. Ми, може, й трохи махлюємо, але один з одним граємо чесно. Ти врятував мого сина. Але якщо ти вийдеш за рамки дозволеного, то пошкодуєш, що народився на світ.
Почувши кроки на терасі, Роупер різко обернувся, готовий розсердитися, що хтось порушив його наказ, і побачив Джед, яка розставляла на столах картки з іменами на срібних підставках. Її каштанове волосся спадало на плечі. Її тіло з награною скромністю було заховане під шаллю.
— Джедс! Підійди-но сюди на хвильку! Маю для тебе хорошу новину. І називається вона Томас. Він стане членом сім’ї на деякий час. Скажи Деніелу, він буде в захваті.
Вона витримала паузу. А потім підняла голову і озирнулася, немов одаровуючи камери своєю найкращою усмішкою.
— О Боже, Томасе, супер. — Брови підняті. Означає приховане задоволення. — Це страшенно хороша новина. Роупере, треба якось відсвяткувати, чи що?
Була сьома година ранку наступного дня, але в штаб-квартирі в Маямі цей час мало відрізнявся від півночі. Ті ж неонові лампи освітлювали все ті ж цегляні стіни, пофарбовані у зелений колір. Втомившись від свого екстравагантного готелю, Берр вирішив зробити штаб-квартиру своїм усамітненим домом.
— Так, це я, — тихо відповів він у червону слухавку, — а це, судячи з голосу, ти. Як ти весь цей час поживав?
Поки він говорив, його вільна рука повільно підіймалася над головою, аж поки повністю не простягнулася до закритого дахом неба. Все було прощено. Бог знову був на небесах. Джонатан телефонував до свого шефа за допомогою магічної коробки.
— Вони мене не впустять, — з задоволенням сказав Полф-рі Ґудгью, коли вони їхали навколо Баттерсі у таксі. Ґудгью заїхав за ним у Фестівал-голл. «Часу на розмову зовсім обмаль», — сказав Полфрі.
— Хто — вони?
— Новий комітет Морока. Вони навіть придумали собі кодову назву — «Флагман». Щоб тебе допустили в цей комітет, потрібно бути в списку.
— І хто є в цьому списку?
— Не знаю. Кожен має свій кодовий колір.
— Тобто?
— У їхні перепустки в офіс вмонтована кольорова стрічка, по якій їх і розпізнають. Скажімо, є читальня «Флагмана». Вони ідуть туди, вкладають перепустки в пристрій, двері відчиняються. Вони заходять усередину і двері знову зачиняються. Вони сидять, читають матеріали, проводять наради. Потім двері відчиняються і вони виходять.
— Що вони читають?
— Звіти про хід справи. План операції.
— Де та читальня?
— Не біля офісу. Подалі від цікавих очей. Вони орендують приміщення і платять готівкою. Ніяких квитанцій. Напевно, на верхньому поверсі якогось банку. Морок обожнює банки. — Полфрі безупинно говорив, щоб якнайшвидше
все викласти і піти. — Якщо ти маєш допуск до «Флагмана», то тебе називають «моряком». Вони вигадали свою внутрішню мову на основі морських термінів. Наприклад, якщо інформацію потрібно засекретити, то вони її називають «мокрою», а ще вони розрізняють «просто спортсменів» і «плавців», або кажуть, що ці дані надто «морські» для «не-моряків». Вони ніби оточили себе непробивною стіною з усіляких кодових слів.
— Усі ці «моряки» з Рівер-гаузу?
— Там є «чистуни», банкіри, чиновники, декілька членів парламенту, пара продуцентів.
— Продуцентів?
— Виробників. Виробників зброї. Боже правий, Рексе!
— А ці виробники, вони з Британії?
— Щось типу того.
— Вони американці? Гаррі, серед «моряків» є американці? Чи існує таке явище, як «Американський флагман»? Чи вони мають свій відповідник?
— Я пас.
— Гаррі, назви мені хоча б одне прізвище. Дай хоч якусь соломинку, за яку я можу схопитися.
Проте Полфрі був надто зайнятий, надто подавлений, і надто запізнювався. Він вискочив на тротуар, а потім знову заліз у машину, щоб забрати свою парасольку.
— Запитайте свого шефа, — прошепотів він. Але так тихо, що Ґудгью зі своєю глухуватістю не був певен, чи правильно все розчув.
17
Острів складався з двох частин — Кристалсайду і Таунсай-ду — відстань між якими була не більше півмилі навпростець, але вони цілком могли б виявитися двома окремими островами, тому що між ними здіймався пагорок з гордою назвою «гора Міс Мейбл», найвища точка навкружного архіпелагу, хоча це й мало про що говорило. Легкий серпанок, немов фартух, огортав стан Міс Мейбл, біля її ніг розкинулися полишені будиночки, в яких колись мешкали раби, а її схили були полатані клаптиками лісу, куди сонячне світло пробиралося, мов крізь напівпровалений дах.