— Любий, а хіба нам не до лампочки Донагью? Минулого разу Дженні була злюща, як сто чортів, щойно її нога ступила на палубу, а Арчі поводився як останній гімнюк.
Джонатан піймав її погляд і подивися на неї у відповідь, навмисно вдаючи повну байдужість. Джед підняла брови і глянула на нього з таким виразом обличчя, ніби хотіла сказати: «Ти, чорт забирай, хто взагалі такий?» Проте Джонатан повернув це запитання з подвійною силою, відповідаючи поглядом: «А яка в тебе роль сьогодні? Я Томас. А от хто ти в біса така?»
Він спостерігав за нею фрагментами, від яких йому нікуди було подітися. До оголених персів, які йому пощастило побачити у Цюриху завдяки недбалості їхньої власниці, додалася верхня частина тіла, відображення якого він зловив у дзеркалі її спальні, коли вона переодягалася після верхової їзди. Джед підняла руки над головою і заклала долоні за шию, виконуючи якусь хитромудру вправу, про яку вона, мабуть, вичитала в одному зі своїх журнальчиків. Щодо Джонатана, то він доклав усіх зусиль, щоб не дивитися у той бік. Але оскільки вона робила цю вправу щодня по обіді, то у професійного спостерігача вичерпалися всі способи змушувати себе відводити погляд деінде.
Він знав про граційність її довгих ніг, шовкову гладінь її спини і несподівану гостроту її спортивних плечей, адже все решта в її тілі вражало жіночністю. Він знав про не-засмаглу внутрішню сторону її рук і плавний рух стегон, коли вона їздила верхи.
Був випадок, про який Джонатан намагався не згадувати. Якось, думаючи, що це Роупер, вона крикнула: «Бігом подай мені той чортовий рушник». І оскільки у цей момент він саме проходив повз їхню спальню після того, як читав Деніелу «Такі самі оповідки» Кіплінга, і оскільки двері спальні були привідкриті, і оскільки вона не згадала Роуперове ім’я, і Джонатан щиро повірив, ну чи майже повірив, що вона насправді зверталася до нього, і оскільки внутрішній кабінет Роупера, який був по інший бік спальні, був постійною мішенню професійного інтересу пильного спостерігача, він легенько торкнувся дверей, нібито збирався увійти, і застиг за чотири фути від неймовірної картини її наготи, поки вона стояла спиною до нього і намагалася стерти мило з очей серветкою, тим часом проклинаючи все на чім світ стоїть. Джонатанове серце виривалося з грудей і він кинувся до виходу, а наступного ранку першим ділом схопив свою чарівну коробочку і поговорив цілих десять хвилин з Берром, жодного разу не згадуючи її імені:
— Отже, там є спальня, за спальнею гардероб, а за гардеробом — його маленький кабінет. Там він тримає всю документацію. Я точно знаю.
Берр одразу насторожився. Можливо, навіть на такому ранньому етапі він вловив ознаки наближення катастрофи:
— Тримайся подалі від того офісу. Надто вже це небезпечно. Спочатку завоюй їхню довіру, а потім уже шпигуй. Це наказ.
— Як тобі тут живеться? Усе влаштовує? — якось спитав Джонатана Роупер під час однієї з їхніх пробіжок на пляжі у товаристві кількох спанієлів. — По-трошки відновлюєш сили? Таргани не докучають? Труді, ану сидіти, от шило. Кажуть, малий Деніел вчора на славу поплавав під вітрилами.
— Так, він виклався на всі сто.
— Ти ж не з тих ліваків, правда? Коркі казав, що ти цілком можеш виявитися голубцем.
— О Боже, ні. Мені б таке навіть у голову не прийшло.
Здавалося, Роупер навіть не почув його відповіді.
— Розумієш, світом керує страх. Мріями ситий не будеш, благодійністю лад не наведеш. Принаймні в реальному житті. Розумієш, про що я? — але він не зробив паузи, щоб з’ясувати, чи Джонатан його зрозумів. — Пообіцяєш людині побудувати їй будинок, і вона тобі не повірить.
Погрожуватимеш, що спалиш її будинок, і вона зробить усе, що ти їй скажеш. Така правда життя. — Він зробив паузу, немов виконував наказ «на місці», перш ніж перейти до «кроком руш». — Якщо серйозні хлопці надумають почати війну, то хіба вони прислухатимуться до слів якихось нікчемних аболіціоністів. А от якщо вони війни не хочуть, то її не буде, будь вони озброєні самострілами чи «Стінґерами». Така правда життя. Вибач, якщо тобі неприємно про це говорити.
— Та ні, чому мені має бути неприємно?
— Я сказав Коркі, щоб не молов дурниць. Він надувся, як індик, але це вже його проблеми. З ним краще поводитися обережно. Немає нічого гіршого за гомика, який думає, що йому всі щось винні.
— Але я обережно з ним поводжуся. Завжди.
— Ну-ну, так. Це та ситуація, коли і вівці далеко не цілі, і вовки голодні. Зрештою, яка в біса різниця, правда?