Щоб краще запам’ятовувати, він розділив гостей на категорії, назвавши кожну словом з роуперомови.
Спочатку йшли молоді і завзяті Денбі і Макартури, вони ж Макденбі, які обслуговували офіси «Айронбренду» в Нассау. Вони ходили до того ж самого шевця, розмовляли з однаковим пролетарським акцентом, з’являлися тоді, коли Роупер їх викликав, і зникали, щойно він їм казав забиратися, інакше наступного ранку вони б ніколи вчасно не добралися до своїх робочих місць. Роуперу вони діяли на нерви, як і Джонатану. Макденбі не були для Роупера ні партнерами, ні друзями. Завдяки їхнім постійним балачкам про купівлю-продаж землі у Флориді і котирування на Токійській біржі вони радше були Роуперовим прикриттям, нудним фасадом його респектабельності.
Потім ішли Роуперові «постійні візитери», без пустослів’я яких не відбувався жоден прийом на Кристалі: до них належав лорд Ленгборн, якого час обходив стороною і чия нещасна дружина пильнувала за дітьми, поки він танцював з їхньою нянею, тісно до неї притулившись; а ще молодий знатний гравець у поло — друзі називали його Анґус — і його мила дружина Джулія, спільна мета життя яких, окрім крикету в Саллі і тенісу в Джона і Враяна, а також читання біля басейну романів для покоївок, полягала у тому, щоб пересидіти певний час у Нассау, поки не стане безпечно пред’явити права на будинок у Пелем-Кресент, і на замок у Тоскані, і на маєток у Вілтширі, який разом з прилеглою територією займав п’ять тисяч акрів і про чию колекцію витворів мистецтва ходили легенди, і на острів неподалік Квінсленду, усе це на даний момент вважалося власністю якоїсь нічийної офшорної фіскальної контори, як і кілька сотень мільйонів доларів, щоб залагодити цю справу полюбовно.
«Постійні візитери» користувалися привілеєм приводити з собою друзів:
— Джедс! Підійди сюди! Ти пригадуєш Арно і Джорджину, приятелів Джулії, вони вечеряли з нами у Римі в лютому? У рибному ресторанчику позаду Байрона? Ну, Джедс, згадуй!
Джед скорчила найприязнішу свою гримасу. Спочатку вона широко розкривала очі, немов пригадувала, але все ж не могла повірити власним очам, а потім привідкривала рот, але витримувала коротку паузу, немов усе ще не могла опанувати себе від такої несподіваної зустрічі, і радісно казала:
— Боже, Арно. Дорогенький, ти так схуд, тебе не впізнати! Джорджино, сонечко, як поживаєш? Супер! О Боже. Привіті
Опісля вона обов’язково мала обійняти співрозмовників, протягуючи при цьому «ммм...», так ніби ці обійми приносили їй трохи більше задоволення, ніж мали приносити. І Джонатан у своєму гніві й сам ледве чутно імітує оце її «ммм» і присягається, що наступного разу, коли він зловить цю удавальницю у такий момент, він вискочить і крикне: «Знято! Джед, люба, давай ще разок, тільки цього разу по-справжньому!»
Наступною категорією після «постійних візитерів» були «монархи і патріархи»: родовиті провінційні англійки, які вперше вибралися в світ, а з ними — безмозкі нащадки королівських британських родів під охороною поліцейських; араби-посміхайли у світлих костюмах, білосніжних сорочках і відполірованих черевиках; маловпливові британські політики і колишні дипломати, назавжди схиблені на власній гіпертрофованій значимості; малайзійські фінансові магнати зі своїми власними кухарями; іракські євреї, які володіли палацами у Греції і компаніями в Тайвані; німці з європузами, які все скаржились на своїх співвітчизників-«східняків»; селюки-юристи з Вайомінгу, які хтіли зробити якнайлучче для себе і своїх клієнтів; багатющі інвестори на пенсії — старі розвалюхи з Техасу з худими венозними ногами, у сорочках з папугами і в смішних капелюхах від сонця, які покинули свої гектари полів і двадцятимільйонні бунгало, щоб тут вдихати кисень з кишенькових інгаляторів; їхні жінки з такими точеними рисами обличчя, яких у них ніколи не було замолоду, з підтягнутими животами і стегнами й штучним блиском у їхніх очах, під якими не було мішків. Проте ніякі на світі пластичні операції не могли позбавити їх скупості рухів літніх людей, коли вони, якнайдужче стискаючи поруччя, спускалися у Кристалі в басейн з мілкішого, дитячого боку і боялися розсипатися, щоб не дай Боже стати такими, якими вони були перед тим, як ризикнули лягти під ніж лікаря Марті.
— Боже, Томасе, — прошепотіла Джед Джонатану, дивлячись, як блакитноволоса австрійська графиня, по-собачому і зовсім не дихаючи, пливе на безпечну глибину. — Скільки, ти думаєш, їй уже стукнуло років?