— Денс! Ходи сюди!
Роуперів голос мав владу стишувати все довкола. Навіть американці — продавці облігацій перестали розмовляти. Деніел слухняно почимчикував до батька. Роупер відпустив Джед і поклав долоні синові на плечі, немов пропонуючи аудиторії роздивитися його. Він говорив у пориві. Він говорив до усіх, але, як одразу здогадався Джонатан, насправді звертався до Джед. Вочевидь, він усе ніяк не міг забути про якусь суперечку між ними, яка не могла вирішитися без підтримки співчутливої аудиторії.
— Якесь забуте Богом африканське плем’я помирає з голоду? — звернувся Роупер до усміхнених облич. — Неврожай, річки пересохли, немає ліків? А по всій Європі і Америці — гори зерна? Цілі молочні озера, якими ми не користуємося і які всім до лампочки? То хто тоді вбивці? Точно не ті, хто виробляє зброю! А ті, хто не діляться з ближнім! — Оплески. А потім ще гучніші оплески, коли публіка зрозуміла, що це для нього важливо. — Добрякам розривається серце від цієї картини? У брошурках — суцільне ниття про те, який же цей світ байдужий? Ну і ну, ото ми з вами попали. Бо якщо плем’я не може себе захистити, то чим швидше воно вимре, тим краще. — Він подружньому струснув Деніела. — От гляньте на цього хло-паку. Чудова людина. А знаєте чому? Денс, стій спокійно. Він нащадок цілих поколінь переможців. Сотнями років ішов природній відбір: сильніші діти виживали, слабші помирали. Сім’ї, в яких було по дванадцять дітей? Ті, хто вижив, плодилися з собі подібними, і народився він. Спитайте євреїв, правда, Кітті? Кітті згідна. Переможці, от хто ми. Найкращі з кращих, і так щоразу. — Він розвернув Деніела і вказав йому на будинок. — Час спати, малий. Томас зараз прийде і почитає тобі.
На якусь хвилю Джед стала така ж піднесена, як і всі навколо. Вона не аплодувала, але по тому, як вона усміхнулася і як стиснула Роуперову руку, стало зрозуміло, що його нищівна промова, нехай лише на якусь хвилю, але полегшила її почуття вини, чи розвіяла сумніви, чи зарадила розгубленості, чи що там тепер не давало їй як зазвичай насолоджуватися життям в ідеальному світі.
Проте через кілька хвилин вона тихенько прослизнула нагору. І більше не спускалася.
Коркоран і Джонатан сиділи у садку будиночка Вуді і попивали холодне пиво. На острів Міс Мейбл опускалися червонясті сутінки. Готуючись піти назавжди, день наостанок прикрасив хмари багрянцем.
— Хлопця звали Семмі, — мрійливо сказав Коркоран. — Так, його звали Семмі.
— Ну і?
— Працював на яхті, яка в нас була до «Паші», на «Паулі».
Джонатан уже подумав, чи бува не доведеться вислуховувати Коркоранову сповідь про втрачене кохання.
— Семмі був з Кентакі. Моряк. Днями і ночами мотався туди-сюди щоглою, нібито щойно зійшов зі сторінок «Острова скарбів». «Нащо він це робить? — думав я. — Хизується? Хоче вразити дівчат? Чи хлопців? А може, мене? Дивак якийсь». Шеф тоді дуже захоплювався сировиною. Цинк, какао, гумові вироби, чай, уран, ще бозна-що. Бувало, не спав цілими ночами, то продаючи, то купуючи, то перепродуючи, то обіцяючи, то погрожуючи. Все без зайвого шуму, звичайно, ризикувати ніхто не хотів. А тут цей противню-чий Семмі безперестанку шастає щоглою. А потім я допет-рав. От так от, подумав я. Саммівель, синку, тепер усе стає на свої місця. Ти робиш те, що і я робив би. Ти шпигуєш. Потім, дочекавшись, коли ми пришвартуємося на ніч, як і завжди, і відправивши екіпаж на берег, як і зазвичай бувало, я дістав драбину і поліз на щоглу сам. Мало що там не вмер, але відразу знайшов те, що шукав, у кутку біля антени. Знизу ж його не було видно. Жучок. Семмі прослуховував усі шефові переговори, сидів у нього на хвості під час усіх операцій на ринку. У нього і в його партнерів. Вони саме об’єднували свої капітали. На той момент, як ми його схопили, вони вже перетворили сімсот доларів на двадцять тисяч.
— І що ви з ним зробили?
Коркоран похитав головою, нібито йому навіть було трохи сумно.
— Дорогенький, моя проблема у тому, — сказав він так, ніби Джонатан міг йому допомогти, — що кожного разу, як я дивлюся у твої кругленькі очка, усі мої передчуття й інтуїції хором кричать, що ось він, новий Семмі, лазить туди-сюди щоглою.
Була дев’ята година ранку наступного дня. Фріскі приїхав своєю «Тойотою» з Таунсайду, зупинився під Джонатано-вими вікнами і несамовито сигналив для більшого ефекту.
— Кидай валятись, бігом збиратись! Томмі, друже, ставай в стрій! Шеф хоче з тобою переговорити тет-а-тет. Тільки не тягни сірка за хвоста, давай хутко!