Паваротті щосили виводив свої тужливі ноти. Роупер стояв перед каміном і крізь окуляри-напівлінзи читав якийсь юридичний документ. Ленгборн розкинувся на дивані, поклавши одну руку на коліно. Бронзові двері зачинилися. Музика стихла.
— Маю для тебе подарунок, — сказав Роупер, продовжуючи читати.
На світло-коричневому столі, схожому на черепашачий панцир, лежав коричневий конверт, адресований містеру Дереку С. Томасу. Відчувши його вагу, Джонатану згадалась Івонн та її бліде обличчя у «Понтіаку» на узбіччі траси.
— Ось, тобі знадобиться, — сказав Роупер, перериваючись, щоб простягнути Джонатану срібний канцелярський ніж. — Дивись не перестарайся. Достобіса вже дорога ця штукенція.
Однак Роупер не повернувся до читання, а взявся спостерігати за Джонатаном поверх своїх окулярів. Ленгборн також втупився у нього. Під їхнім подвійним поглядом Джонатан розрізав конверт і дістав новозеландський паспорт зі своєю фотографією всередині на ім’я Дерека Стіве-на Томаса, керівника компанії, уродженця міста Марлборо, Південний острів, термін придатності — три роки.
Вигляд паспорта і можливість потримати його в руках на якусь мить неабияк зачепили Джонатана. Його очі затуманилися, у горлі відчув комок. Роупер захищає мене. Роупер мій друг.
— Сказав їм поставити туди візу-другу, — гордо мовив Роупер, — щоб він не виглядав таким новеньким. — Він відкинув убік документ, який читав. — Як на мене, ніколи не варто довіряти надто новому паспорту. Краще, коли він старий. Те саме стосується таксистів з країн третього світу. Мусить же бути якась причина, чому вони ще досі живі.
— Дякую, — сказав Джонатан. — Справді, щиро дякую. Він чудовий.
— Тепер твоє ім’я в системі, — сказав Роупер, цілком задоволений власною щедрістю. — Візи справжні. Як і паспорт. Не випробовуй долю. Коли захочеш поновити, звернися в одне з їхніх консульств закордоном.
Ленгборн своєю манірною манерою розмови зумисно контрастував з Роуперовим вдоволенням.
— Давай уже підписуй той сраний паспорт, — сказав він. — Але спершу потренуйся.
Під пильним наглядом їх обох Джонатан виводив на аркуші паперу «Дерек С. Томас, Дерек С. Томас», аж поки вони не схвалили один з варіантів. Він підписав паспорт, Ленгборн узяв його в руки, закрив і віддав назад Роуперу.
— Щось не так? — запитав Ленгборн.
— Я думав, він мій. Назовсім, — сказав Джонатан.
— З чого ти це взяв? — спитав Ленгборн.
Роуперів тон був більш співчутливим.
— Для тебе є робота, пам’ятаєш? Виконаєш роботу і йди на всі чотири вітри.
— Яка така робота? Ви мені ніколи нічого подібного не казали.
Ленгборн відкрив саквояж.
— Нам потрібен свідок, — сказав він Роуперу. — Хтось, хто не вміє читати.
Роупер підняв слухавку і набрав комбінацію з кількох цифр.
— Міс Моллой? Це шеф. Спустіться у кабінет на хвильку, якщо ваша ласка.
— Що я підписую? — спитав Джонатан.
— Пайне, трясця твоїй матері, — здушено прошепотів Ленгборн. — Мушу визнати, як на вбивцю в бігах ти дуже, курва, перебірливий.
— Ми передаємо тобі у власність компанію, — сказав Роупер. — Іноді це означатиме відрядження, іноді хвилювання, але ти постійно триматимеш язика за зубами. Вкінці — повна несподіванка. Усі борги повністю оплачені, ще й з прибутком.
Бронзові двері відчинилися. Сорокалітня міс Моллой була висока, припудрена. З собою у неї була пластикова ручка під мармур, яка звисала на мідному ланцюжку на її шиї.
Першим документом виявилася відмова, у якій Джонатан відрікався від прав на доходи, прибутки, бариш і активи зареєстрованої у Кюрасао компанії під назвою «Трейд-пезс Лімітед». Джонатан підписав її.
Другим документом був контракт найму з тією ж компанією, згідно з яким Джонатан як виконавчий директор брав під свою відповідальність усі накладні витрати, борги, зобов’язання і всіх підопічних фірми. Він підписав і його.
На третьому документі стояв підпис майора Ленса Мон-теґью Коркорана, Джонатанового попередника з минулого. Були абзаци, біля яких Джонатану потрібно було написати свої ініціали, і місце для підпису.
— Так, люба? — сказав Роупер.
У кімнату зайшла Джед. Вочевидь, вона якось змогла заговорити зуби охоронцю Ґасу.
— У мене на дроті Дель Орос, — сказала вона. — Запрошують приїхати до них в Абако на вечерю, там же переночувати і зіграти у маджонґ. Я намагалася до тебе додзвонитися, але у відповідь лише чула, що ти тимчасово не приймаєш дзвінків.
— Кохана, але ж ти знаєш, що не приймаю.
Джед обвела холодним поглядом усіх присутніх і зупинилась на міс Моллой.