Він відкрив дзеркальні двері у Роуперову гардеробну і потрапив уже не в її дитинство, а у своє. А чи не мав мій батько точнісінько такого ж військового ящика з мідними ручками, за які трималися, щоб носити ящик оливковими насадженнями Кіпру? А цього розкладного переносного столика, поплямленого чорнилом і вином? А цієї пари турецьких шабель у піхвах, які висіли хрест-навхрест на стіні? Чи цієї пари взуття з вишитими монограмами, схожими на полкові емблеми? Навіть ряди пошитих на замовлення костюмів і смокінгів, від винно-червоного до чорного і до білого, взуття ручної роботи, у яке вставлені дерев’яні копили, білі черевики з оленячої шкіри, лаковані вечірні туфлі — усе безпомилково нагадувало уніформу, яка чекала наказу йти в наступ.
Джонатан знову повернувся у шкіру солдата, оглянув кімнату, шукаючи ознаки ворога: підозрілі дроти, контакти, сенсори, якусь заманливу пастку, яка тут же відправить його на зустріч зі Всевишнім. Нічого. Лише шкільні групові фотографії тридцятилітньої давності у рамках, фото Дені-ела, купка монеток з півдюжини країн, список колекційних вин від «Беррі Брос. і Радд», річні звіти його лондонського клубу.
«Містер Роупер часто буває у Англії?» — питав Джонатан Джед у «Майстерсі», чекаючи, поки багаж гостей повантажать у лімузин.
«Боже мій, ні, — відповіла Джед. — Роупер каже, що ми надзвичайно милі, але страшенно пустоголові. Словом, нам не можна».
«Чому?» — спитав Джонатан.
«О, не знаю, — сказала Джед надто безтурботно. — Податки чи щось таке. Чому ви його не спитаєте?»
Перед ним були двері до внутрішнього кабінету. «Найсо-кровенніша з кімнат, — подумав Джонатан. — І остання таємниця — це ти. Але хто «ти» — він, я чи вона?» Двері були зроблені з суцільного кипариса і вставлені у сталеву раму. Він прислухався. Віддалений гомін розмов. Гул пилососів. Шурхіт натирачів підлоги.
«Не поспішай, — самому собі нагадав професійний спостерігач. — Час — це ретельність. Час — це невинуватість. Ніхто не піднімається сходами, щоб застати тебе на гарячому. Постіль на Кристалі міняють опівдні, щоб випрані простирадла мали вдосталь часу провітритися на сонці: таким був наказ шефа, який Джед старанно виконувала. Ми взагалі слухняні, Джед і я. Наші монастирі і обителі залишили на нас відбиток». Він спробував двері. Замкнені. Один звичайний замок. Ізольованість кімнати сама по собі створювала їй додатковий захист. Кожного, кого помітять біля неї, розстріляють на місці. Він поліз за відмичками, але у вухах зазвучали Роуперові слова: «Ніколи не зламуй замок, якщо можеш знайти ключ: перше правило злодіїв». Він відскочив від дверей і провів рукою по кількох полицях. Потім при-підняв кутик килима, вазон, промацав кишені декількох костюмів, а потім і кишені халата. Далі він підняв декілька черевиків, що стояли неподалік, і перевернув їх догори дриґом. Нічого. Ну і чорт з ним.
Джонатан дістав відмички і вибрав одну, яка здалася йому найбільш придатною. Вона виявилася затовстою. Тоді він обрав іншу і, коли вже був готовий запхати її, його охопив дитячий страх подряпати відполіровану мідну кришку для замкової щілини. «Вандал! Що за нездара тебе виховувала?» Він різко опустив руки, декілька разів повільно вдихнув і видихнув, щоб повернути собі тактичний спокій, і почав спочатку. «Легенько вперед... почекай... трішечки назад... знову вперед. Як ми казали в армії, бери лагідністю, а не силою. Прислухайся, відчувай, затамуй подих.
Прокрути. Легенько... ще капелинку назад... тепер поверни сильніше... і ще дрібочку сильніше... Ти зараз зламаєш відмичку! Ти осъ-осъ її зламаєш і вона застрягне в замковій щілині! Зараз тріснеї»
Замок піддався. Нічого не зламалося. Ніхто не випорожнив свого «Геклера» у Джонатанове обличчя. Він витягнув цілу і неушкоджену відмичку зі щілини, поклав її назад у гаманець, а гаманець у кишеню джинсів, й почув скрип гальм «Тойоти», яка зупинилася на кінному дворі. «Не гарячкуй. Будь ласка». Джонатан підкрався до вікна. Містер Онслоу Роупер несподівано повернувся з Нассау. Противник пробирається через кордон, щоб забрати свою зброю. Але це всього-на-всього з Таунсайду привезли свіжий хліб.
«А ти маєш гострий слух, — сказав він собі. — Прислухаєшся до всього спокійно, уважно, без паніки. Молодець. Татовий хлопчик».
Він був у Роуперовому лігві.
«Але якщо ти вийдеш за рамки дозволеного, то пошкодуєш, що народився на світ», — сказав Роупер.