До кінця дня Джонатан ще двічі помітив Джед: уперше — у літньому будиночку, вона була одягнена в жовтий східний халат і писала комусь листа, а вдруге, коли вони з Деніелем прогулювалися узбережжям, і вона припиняла поли спідниці аж до талії і тримала їх тією ж рукою, що і Деніела. І коли Джонатан виходив з будинку, навмисно проходячи під балконом її спальні, то почув, як вона розмовляла з Роупером по телефону:
— Ні, коханий, він зовсім не вдарився, він просто розвередувався. Але це швидко минуло і він намалював мені чудову картину Сари, яка прогулюється дахом стайні, ти будеш просто в захваті...
І він подумав: «А зараз скажи йому: Це були хороші новини, любий. А тепер вгадай, хто нишпорив у нашій спальні, коли я піднялася нагору...»
Час зупинився лише коли Джонатан дістався будиночка Вуді. Заходив усередину він дуже обачно, прикинувши, що у разі якщо охорону попередили, то найімовірніший план дій — це випередити Джонатана і чекати на нього у будиночку. Отож він зайшов з чорного входу і спершу пішов на розвідку й обдивився обидва поверхи, і лише після цього дозволив собі витягнути з фотоапарата малесеньку сталеву касету з плівкою і гострим ножем, який він приніс з кухні, вирізати для неї сховок серед сторінок книжки «Тесе з роду д’Ербервілів».
Опісля події змінювали одна одну дуже стрімко.
Він прийняв ванну і подумав: приблизно зараз ти приймаєш душ, але цього разу нікому буде подати тобі рушник.
Він приготував собі курячий суп з залишків, які йому віддала Есмеральда, і подумав: приблизно зараз ти і Керо-лайн сидите на ґанку і їсте морського окуня під лимонним соусом, який приготувала Есмеральда, і ти слухаєш черговий розділ з життя Керолайн, а її діти тим часом наминають чіпси з морозивом, запивають це «Кока-колою» і дивляться «Молодого Франкенштейна» в Деніелевій кімнаті для ігор, поки він сам лежить і читає у спальні, закривши двері і ненавидячи весь їхній виводок.
Потім Джонатан ліг у ліжко, бо це здалося йому хорошим місцем, щоб про неї подумати. Він пролежав до дванадцятої тридцять і саме у цю годину пильний спостерігач голий-голісінький безшумно сковзнув на підлогу і схопив металеву кочергу, яку він тримав під ліжком, а все тому, що йому почулася чиясь скрадлива хода біля дверей. «Вони прийшли по мене, — подумав він. — Вона все вибовкала Роуперу і вони збираються повторити зі мною сценарій Вуді».
Проте інший внутрішній голос говорив йому щось зовсім протилежне, і саме до цього голосу він прислухався, відколи Джед застала його у своїй спальні. Отож перш ніж вона постукала в двері, він встиг відкласти кочергу вбік і зав’язати на талії саронг.
Вона також одягнулася відповідно до своєї ролі: прийшла в довгій темній спідниці і темній накидці, і він би не здивувався, якби вона ще й напнула на голову капюшон, але той красиво звисав ззаду. Вона тримала ліхтарик і поки він зачиняв двері на ланцюжок, вона поклала його на землю і ще більше закуталася у свою накидку. Вона так і стояла обличчям до нього, театрально схрестивши руки біля горла.
— Тобі не варто було приходити, — сказав він, похапцем зашторюючи вікна. — Хто тебе бачив? Керолайн? Деніел? Працівники нічної зміни?
— Ніхто.
— Не може бути. А хлопці з охорони?
— Я йшла навшпиньках. Мене ніхто не чув.
Він недовірливо подивився на неї. Не тому, що не вірив її словам, а через таку її вкрай нерозсудливу поведінку.
— Вип’єш чогось? — сказав він тоном, який означав: раз ти вже тут.
— Кави. Чашку кави, будь ласка. Без нічого.
«Чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи», — згадав він.
— Вони дивилися телевізор, — сказала вона. — Хлопці у сторожці. Я бачила їх через вікно.
— Звичайно.
Він поставив чайник і запалив соснові дрова в каміні, й протягом деякого часу вона тремтіла і насуплено дивилась на шиплячі поліна. А потім роззирнулася в кімнаті, вивчаючи і житло, і його самого, й розглядаючи книжки, які йому вдалося знайти, і помічаючи оцю чепурність у всьому — у квітах, в акварелі бухти Карнейшн-Бей, яка стояла на полиці над каміном поруч з Деніелевим малюнком птеродактиля.
— Денс намалював для мене Capy, — сказала вона. — Щоб загладити свою провину.
— Я знаю. Я проходив попри твою кімнату, коли ти розмовляла з Роупером. Що ще ти йому сказала?
— Більше нічого.
— Ти впевнена?
Вона пирхнула:
— А що я мала йому сказати? Томас думає, що я пустоголова дешева хвойдочка?
— Я такого не казав.
— Ти сказав ще гірше. Ти сказав, що я збилась на манівці, а він узагалі вбивця.
Він подав їй чашку кави. Чорної. Без цукру. Вона трішки надпила, тримаючи чашку обома руками.