Але поки Роупер це говорив — не надто переконливо, бо ж це був прощальний вечір і Деніелу все сходило з рук, — повз них пронесли салат з омарами. Коркоран це помітив. І він рвучко схопив за руку чорношкірого офіціанта, який його ніс, і потягнув до себе.
— Ей, ти тої — вигукнув переляканий офіціант і з дурнуватою посмішкою оглянув зал, сподіваючись, що це частина якогось дивного розіграшу.
Власник ресторану вже поспішав до них. Фріскі і Таб-бі, які були на своїй вогневій позиції — сиділи за столиком у кутку — зірвались на ноги, готуючись витягнути зброю. Всі застигли.
Коркоран уже був на ногах і з несподіваною силою накинувся на руку офіціанта так, що бідолаха мало не втратив рівновагу і мало не випустив тацю. Коркоранове обличчя побагровіло, він задер підборіддя і кричав на власника.
— Сер, ви розмовляєте англійською? — на весь ресторан загорланив він. — Бо я говорю англійською. Сер, наша дама замовила салат з омарів. Ви сказали, що омари закінчилися. Сер, ви брехун. І ви образили нашу даму і її партнера, сер. Омари не закінчилися!
— На них зробили замовлення заздалегідь! — запротестував господар з більшою сміливістю, ніж Джонатан від нього очікував. — Спеціальне замовлення. О десятій годині ранку. Якщо вам кров з носа потрібні омари, то і ви замовляйте наперед. А зараз відпустіть його!
Ніхто за столом і не поворухнувся. У цій п’єсі були свої актори. Навіть Роупер, здавалося, на хвилю завагався, чи варто йому втручатися.
— Як вас звати? — спитав Коркоран власника ресторану.
— Енцо Фабріцці.
— Корке, залиш його в спокої, — наказав Роупер. — Не будь занудою. Ти поводишся як останній зануда.
— Корке, припини, — сказала Джед.
— Містере Фабріцці, якщо наша дама хоче якусь страву, чи це омари, чи печінка, чи риба, чи щось зовсім простеньке, як-от стейк чи шматок телятини, ви повинні завжди їй цю страву подати. Бо якщо ви цього не зробите, містере Фабріцці, я куплю цей ресторан. Сер, у мене грошей кури не клюють. А ви, сер, підмітатимете вулицю, а наш містер Томас мчатиме повз вас на своєму «Роллс-ройсі».
Джонатан, який сидів у своєму чудовому костюмі на протилежному кінці стола, звівся на ноги. Його обличчя розпливлося в усмішці готельєра.
— Гадаю, нам уже час іти, правда, шефе? — сказав він надзвичайно люб’язно, підходячи до Роуперового краю стола. — Ми всі трохи втомилися з дороги. Містере Фабріцці, не пригадую, коли мені востаннє доводилося куштувати таку смачну страву. Єдине, що нам зараз потрібно, це рахунок, якщо ваша ласка нам його принести.
Джед встала з-за столу, готова іти. Її погляд був спрямований в нікуди. Роупер накинув їй шалик на плечі. Джонатан відсунув їй крісло і вона вдячно усміхнулася, хоча усмішка її, як завжди, нічого не виражала. Хтось з Макданбі оплатив рахунок. Почувся здавлений крик — це Коркоран накинувся на Фабріцці, і наміри його були серйозними, проте Фріскі і Таббі уже стояли напоготові, щоб його стримати, і дякувати Богу, бо декілька працівників ресторану вже поривалися помститися за свого колегу. Якимось дивом усі вийшли назовні саме тоді, коли під’їхав їхній «Роллс-ройс».
«Я нікуди не поїду, — пристрасно сказала вона, коли тримала Джонатанове обличчя у своїх руках і вдивлялася у його очі одинака. — Мені не вперше вдавати те, чого нема. І я можу це робити стільки, скільки доведеться».
«Він тебе вб’є, — казав їй Джонатан. — Він дізнається. Точно дізнається. Всі говорять про нас за його спиною».
Але, як і Софі, вона, здавалося, вважала себе безсмертною.
20
Тихий осінній дощ накрапає на вулиці Вайтголлу, коли Реке Ґудгью іде на війну. Іде без зайвого шуму. На схилі своєї кар’єри. Зі зрілою певністю у праведному ділі. Без драматизму, без фанфар, без гучних фраз. Просто тихо випускаючи на волю бійця, який затаївся у ньому. Це буде його особиста і водночас альтруїстична війна проти того, що йому неминуче довелося назвати Силами Мороку.
«Війна не на життя, а на смерть, — каже він своїй дружині, — без попереджень. Моя голова або їхня. Вайтголлівська бійка на ножах, лицем до лиця». «Якщо ти впевнений, коханий», — сказала вона. Кожен його рух був ретельно продуманий. Жодного поспіху, жодного молодецтва, жодних хитрощів. Він посилає чіткі сигнали своїм таємним ворогам у відділі чистої розвідки. Нехай вони мене чують, нехай вони мене бачать, каже він. Нехай тремтять. Ґудгью грає відкрито. Більш-менш.
Ґудгью підштовхнула до дій не лише ганебна пропозиція Ніла Марджорема. Тиждень тому, коли він їхав велосипедом на роботу, його мало що не роздавили, як жабу, їдучи своїм улюбленим мальовничим маршрутом — спочатку на захід через Гемпстед-Гез, виключно дозволеними велосипедними доріжками, потім через Сент-Джонс-Вуд і Ріджентс-парк до Вайтголлу — Ґудгью раптом помітив, що його з обох боків затиснули два високі фургони, один з яких був брудно-білий з затертим написом, який він не міг розібрати, а інший — зелений і без напису. Якщо він гальмував, вони також гальмували. Якщо швидше крутив педалями, вони також прискорювалися. Його спантели-чення переросло у злість. Чому ці два водії так зиркають на нього своїми холодними поглядами через бокові дзеркала? А потім ще й переглядаються один з одним і зближаються все більше і більше, затискаючи його всередині? А що це виробляє третій фургон позаду, блокує йому шлях відступу?