Навпроти кінотеатру була порожня тратторія. На годиннику була шоста тридцять. Офіціант-італієць зиркнув на них з презирством.
— Хлопці ще й побували у моїй квартирі, — зі смішком сказав Полфрі, так ніби розповідав вульгарний анекдот. — Нічого не поцупили. Мені господиня розповіла. Два мої товариші. Сказали, я їм дав ключ.
— А ти давав?
— Ні!
— А комусь іншому ключ давав?
— Ну, ти сам розумієш. Дівчата і все таке. Більшість вертали назад.
— То я мав рацію, вони таки тобі погрожували. — Ґуд-гью замовив дві порції спагеті і пляшку «К’янті». Офіціант скривився, як середа на п’ятницю, і крикнув замовлення крізь двері на кухню. Страх Полфрі взяв над ним гору. Він був немов холодний вітер, який хапав за коліна і забивав дихання перед розмовою.
— Рексе, насправді нелегко отак вивертати душу, — сказав Полфрі, немов хотів перепросити. — Звичка — друга натура. Коли вже сів на тюбик з зубною пастою, то назад її не запхаєш. Проблема. — Він похапцем підніс рот до краю келиха, щоб зловити вино, перш ніж воно розіллється. — Потрібна допомога. Ти вже вибач.
Як це часто бувало під час розмов з Полфрі, Ґудгью здавалося, що він слухає зіпсований запис, суть якого передавалася лише окремими спотвореними уривками.
— Гаррі, я не можу тобі нічого пообіцяти, і ти це знаєш. У житті не буває подачок. Усе потрібно заробити. Я так вважаю. Гадаю, ти також.
— Так, але твій козир — рішучість, — заперечив Полфрі.
— А твій — знання, — сказав Ґудгью.
Полфрі широко розкрив очі від здивування.
— Морок точно те саме сказав! Слово в слово! Я аж надто багато знаю. Це небезпечні знання. І в цьому моя біда! Рексе, оце ти мене здивував. Ясновидець чортів.
— Отже, ти розмовляв з Джеффрі Мороком. Про що?
— Ну, швидше це він зі мною розмовляв. Я лише слухав.
— Коли?
— Вчора. Ні, у п’ятницю. Прийшов до мене в кабінет. За десять перша. Я саме одягав дощовик. «Які в тебе плани на обід?» Подумав, він хоче мене запросити. «Та мене просто чекають у клубі, але це нічого такого, можна скасувати». Він сказав: «Добре. Скасуй». Я так і зробив. Потім ми говорили. Під час обідньої перерви. У моєму офісі. Навколо ні душі. Ні тобі скляночки води, ні шматочка сухарика. Але хороші методи роботи розвідки. Джеффрі завжди цим славився. — Він знову посміхнувся.
— І що він сказав? — наполягав Ґудгью.
— Він сказав, — Полфрі глибоко вдихнув, так ніби збирався глибоко пірнути, — він сказав, що час добрим людям прийти на допомогу партії. Сказав, що американські колеги хочуть прибрати до рук «П’явку». Вони самі розберуться зі своїми правоохоронними органами, які беруть участь в операції, але розраховують, що ми своїх притримаємо самі. Хотів переконатися, що я з ними заодно.
— І ти на це сказав..?
— Так, заодно. На сто відсотків. Бо так воно і є, правда? — Він обурено відвернув голову. — Ти ж не хочеш сказати, що я мав його послати, правда? Боже правий!
— Гаррі, звичайно ні. Ти повинен робити, як краще для тебе. Я це розумію. Отож ти сказав, що ти з ними заодно. Як він на це відреагував?
Полфрі знову став агресивно-понурим.
— Йому потрібна юридична оцінка договору про розподіл сфер впливу між Рівер-гаузом і Берровим агентством, у середу до п’ятої по полудні. Того договору, який я для вас підготував. Я пообіцяв, що принесу його.
— І?
— І все. Мій дедлайн — у п’ятницю о п’ятій. Команда «Флагмана» збереться на засідання наступного ранку. Йому потрібен час, щоб спочатку вивчити мій звіт. Я сказав, без проблем.
Він різко замовк, на високій ноті, припіднявши брови. Ґудгью задумався: коли так робив його син, це означало, що він щось приховував. Ґудгью запідозрив Полфрі у тому ж самому.
— Це все?
— А що має бути ще щось?
— Морок залишився тобою задоволений?
— Якщо чесно, то дуже.
— Чому, Гаррі? Ти ж всього-на-всього погодився виконувати вказівки? Чому він має бути тобою задоволений? Ти погодився ще щось для нього зробити? — У Ґудгью було дивне відчуття, ніби Полфрі хоче, щоб на нього натиснули сильніше. — Може, ти ще щось йому сказав? — припустив він з усмішкою, щоб співрозмовник охочіше зізнався.