— Чудово, містере Роупер.
— Де сік? Ти забула про сік. Як завжди. У відставку, Меґс. Тебе звільнено. Раджу тобі вже вшиватись. Стрибай.
Меґс незворушно поклала дві таці зі сніданком, а потім принесла свіжовичавлений апельсиновий сік, і каву, і гарячі круасани, і червоне варення. На вигляд їй було близько сорока років, а на обличчі виднівся слід від заячої губи. У ній відчувалася приглушена сексуальність зрілої жінки.
— Знаєте що, Томасе, — спитала вона. — Він завжди так зі мною поводиться. Так ніби йому треба розігрітися, перш ніж він вирушить заробити свій черговий мільйон. Ви знали, що я маю робити червоне варення? Я сиджу вдома і роблю йому варення. Це все, чим я займаюся, коли ми нікуди не летимо. Містер Роупер не визнає жодне інше варення, їсть виключно моє.
Роупер засміявся.
— Черговий мільйоні Що ти в біса верзеш, жінко? Мільйона не вистачить, навіть щоб заплатити за мило на цьому літаку! Найкраще червоне варення у світі. Єдина причина, чому вона все ще тут. — Він роздушив булочку у кула-ці, зім’явши її всіма пальцями одразу. — Хороше життя це обов’язок. У ньому вся суть. Хороше життя — найкраща помста. Хто це сказав?
— Хто б це не був, він має рацію на всі сто, — віддано сказав Джонатан.
— Постав планку високо, нехай усі до неї тягнуться. Це єдиний спосіб. Дай гроші не тим — і світ перевернеться догори дриґом. Ти працював у хороших готелях. Ти знаєш, що й до чого. Меґс, варення скисло. Уже забродило. Правда, Томасе?
— Навпаки, воно просто божественне, — твердо відповів Джонатан, підморгнувши Меґ.
Усі сміялися. Шеф був у настрої, як і Джонатан. Несподівано вони поводилися так, немов мали дуже багато спільного, включно з Джед. Золотисте мереживо обрамляло хмаринки, сонячне світло заливало літак. Вони отак могли б летіти в рай. Таббі сидів ззаду. Фріскі всівся спереду біля кабіни пілота, прикриваючи двері. Двоє Макданбі сиділи посередині салону і постукували по клавішах ноутбуків.
— Жінки ставлять надто багато запитань, правда, Меґс?
— Тільки не я, містере Роупер, ніколи.
— Меґс, пригадуєш ту мою хвойдочку. Мені шістнадцять, їй — тридцять, пам’ятаєш?
— Звісно, пам’ятаю, містере Роупер. Вона дала вам перший життєвий урок.
— Нерви, розумієш. Цнотливість. — Вони їли, сидячи пліч-о-пліч, і могли виливати душу, не ризикуючи дивитися один одному в вічі. — Не її. Моя. — Знову вибухнув сміх. — Не знав, як до неї підступитися, тому вдавав наївного студента. Вирішив, що у неї обов’язково мали бути якісь проблеми. «Бідненька, як ж ти докотилася до такого життя?» Думав, вона мені розповість, як її любого татка скосив рак, а мама накивала п’ятами з сантехніком, коли їхній донечці було лише дванадцять. Вона глянула на мене. Погляд цей був зовсім не привітний. «Як тебе звати?» — спитала вона. Маленький стаффордширський тер’єр. Широко-дупа. Метр з кепкою. «Я Діккі», — сказав я. «А тепер, Діккі, послухай мене, — сказала вона. — Ти можеш трахнути моє тіло і це коштуватиме тобі п’ятачок. Але ти не можеш тра-хати мені мозок, бо це приватна територія». Ніколи не забував цих слів, правда, Меґс? Чудова жінка! Треба було з нею одружитися. Не з Меґс. З тією хвойдою. — Його плече знову тернулося об Джонатанове. — Хочеш знати, як воно працює?
— Якщо це не державна таємниця.
— Операція «фіговий листок». Ти фіговий листок. Підставна особа. Солом’яне опудало, як називають це німці. Але іронія в тому, що ти навіть не солом’яний. Тебе взагалі не існує. Тим краще. Дерек Томас, підприємець, займається морськими перевезеннями торговельних вантажів, звичайний хлопець, проворний, представницький, розважливий. Хороша репутація у торговельному світі, ніяких скелетів у шафі, позитивні відгуки. Це Діккі і Дерек. Може, ми вже й співпрацювали раніше. Це нікого не стосується, крім нас. Я йду до клоунів — брокерів, спекулянтів, поступливих банків — і кажу: «Маю для вас толкового хлопця. Геніальний план, швидкий прибуток, потрібна підтримка, але про це нічичирк. Трактори, турбіни, деталі до машин, мінерали, земля, всяка всячина. Я вам пізніше його представлю, якщо будете добре поводитися. Він молодий, має зв’язки, не питайте де, дуже винахідливий, підкований у політиці, запанібрата з потрібними людьми, така можливість випадає раз на життя. Не хочу, щоб ви її проґавили. Подвоїмо ваші гроші через чотири місяці максимум. Ви купуватимете папір. Якщо паперу ви не хочете — не марнуйте мій час. Я маю на увазі неіменні облігації, жодних прізвищ, жодних репетицій, жодних зв’язків з іншими фірмами, навіть з моєю. Це ще одна угода, яка базується на довірі до Діккі. Я беру участь, але мене нема. Компанія створюється на території, де не потрібно вести бухгалтерію, ніякого стосунку до Британії, не наша колонія, зовсім чужа заморока. Коли справу зроблено, компанія перестає торгувати, згортає всю діяльність, закриває всі рахунки, і арівідерчі. Дуже тісне коло, якомога менше народу, без дурних запитань, погоджуйся або вимітайся. Хочете бути у цьому тісному колі?» Ну як поки, нормально?