— Ти ніде тут Апостола не бачив? — запитав він, навіть не привітавшись. — Чортовий карлик як у воду канув.
— Ні сном ні духом, — сказав Фріскі.
З Джонатанової вітальні винесли меблі. На пересувному столику серед льоду охолоджувалися пляшки шампанського
«Дом Периньйон». Кілька дуже повільних офіціантів перекладали з візка тарілки з канапе.
«Ти вестимеш світські бесіди, — говорив йому Роупер, — усміхатимешся до діток, виглядатимеш у розквіті сил.
«А якщо вони почнуть говорити зі мною про справу?»
«Ці клоуни будуть надто зайняті підрахунком ще не отриманих грошей».
— Ви не могли б принести декілька попільничок, — попросив Джонатан одного з офіціантів. — І, будь ласка, відкрийте вікна. Хто у вас старший?
— Я, сер, — відповів офіціант, на якому був бейджик з іменем «Артур».
— Фріскі, дай Артуру двадцять доларів, будь ласка.
Фріскі неохоче простягнув гроші.
Це був Кристал без дилетантів. Це був Кристал без погляду Джед, який можна було перехопити з протилежного краю кімнати. Це був Кристал, відкритий для відвідувачів і завалений всемогутнім «неминучим злом». Щоправда, сьогодні зіркою вечора був Дерек Томас. Під ласкавим Роуперовим наглядом, бездоганний колишній нічний адміністратор обмінювався рукостисканнями, сяяв усмішками, пам’ятав імена, вів світські розмови, сипав дотепами, був надзвичайно ввічливий з гостями.
— Вітаю, містере Ґупта, як теніс? О, сер Гектор, який я радий знову вас бачити! Місіс Дель Оро, як поживаєте? Як справи у вашого геніального сина у Єльському університеті?
Улесливий англійський банкір з Рікмансворта відвів Джонатана в бік, щоб прочитати йому лекцію про цінність комерції у країнах, що розвиваються. Двоє продавців облігацій з Нью-Йорка з пористими обличчями байдуже слухали.
— Я вам прямо скажу, я не соромлюся цього, я вже це говорив раніше цим джентльменам, і повторюю свої слова. Тепер у країнах третього світу важливо те, як вони витрачають гроші, а не як вони їх заробляють. Перетвори прибуток у капітал. Це єдине правило цієї гри. Покращуй інфраструктуру, підіймай рівень життя. Крім цього, все решта не має значення. Серйозно. Бред згоден зі мною. І Сол також.
Бред розмовляв, майже не розтискаючи губ, Джонатан навіть спочатку і не зрозумів, що він уже почав говорити.
— У вас, а-а, Дереку, є якийсь у цьому досвід? Може ви, а-а, інженер, сер? Інспектор? Щось, а-а, на кшталт цього?
— Чесно, яхти — це моє, — радісно сказав Джонатан. — Не такі, як у Діккі. Вітрильники. Так щоб не більші шістдесяти футів.
— Яхти, так? Я їх обожнюю. Він, а-а, любить яхти.
— Я теж, — сказав Сол.
Вечірка закінчилася ще однією оргією рукостискань. «Дереку, все минуло чудово. Аякже. Дереку, бувай здоровий. Аякже. Дереку, щойно захочеш, для тебе завжди знайдеться робота в Філадельфії... Дереку, наступного разу, коли будеш в Детройті... Аякже...» У захваті від своєї гри у цій виставі, Джонатан стояв на балконі, усміхаючись до зірок і вдихаючи морський запах нафти. «Що ти зараз робиш? Вечеряєш з Коркораном і зі всією свитою у Нассау — з Синтією, яка розводить тер’єрів, чи зі Стефані, яка передбачає майбутнє? Знову обговорюєш меню для зимового круїзу з Делією, зірковою шеф-кухаркою «Сталевого паша», яку ви ледве-ледве змогли собі дозволити? Чи ти лежиш, сперши голову на білу шовкову подушку своєї руки, і шепочеш: «Джонатане, що ж мені робити?»
— Томмі, час йти хавати. Не можна змушувати шановне панство чекати.
— Фріскі, ти знаєш, я не голодний.
— Томмі, думаю, ніхто не голодний. Це як ходити до церкви, мусиш. Ходи.
Вечерю подавали у старовинному форті на вершині пагорба з виглядом на гавань. Звідси нічний маленький Віллемстад виглядав величезним, як Сан-Франциско, і навіть синьо-сірі циліндри нафтопереробного заводу здавалися величними і магічними. Макденбі замовили столик на двадцятьох, але прийшло лише чотирнадцять. Джонатан розкидався жартами про вечірку, яка щойно закінчилася, і Меґ та англійський банкір з дружиною аж за животи бралися від сміху. Проте Роуперові думки блукали деінде. Він втупився поглядом у гавань, де величезний підсвічений круїзний лайнер рухався до мосту, пропливаючи між двома вантажними суднами, які стояли на якорі. Невже Роуперу його захотілося? Продати «Пашу» і прикупити щось соліднішого розміру?