— Адвокат-заступник уже в дорозі, сто чортів їм в печінку, — повідомляє Ленгборн, повернувшись після чергового телефонного дзвінка. — Присягається, що прибуде вчасно.
— Кого вони послали? — питає Роупер.
— Моранті з Каракасу.
— А, того головоріза. Що в біса трапилося з Апо?
— Сказали спитати в Ісуса. Це в них такі жарти.
— Ще комусь заманулося не приїхати? — питає Роупер, не відводячи погляду він круїзного лайнера.
— Решта на місці, — небагатослівно відповідає Ленгборн.
Джонатан чує їхню розмову, як і Рук, який сидить з Міллі і Амато за столиком біля загородження. Вони всі зосереджено вивчають путівник по острову, вдаючи, ніби намагаються вирішити, куди їм податися завтра.
Джед пливла за течією, як і щоразу, коли в її житті траплявся збій. Вона завжди пливла за течією, поки черговий чоловік, чи чергова божевільна вечірка, чи чергова біда в сім’ї не скеровували її в інше русло, що потім вона називала то знаком долі, то бажанням сховатися в укриття, то дорослішанням, то отриманням насолоди від життя, то — що зараз робити було вже не так просто — рух своєю дорогою. Коли вона пливла за течією, то хапалася за все одразу, точнісінько як гончак, який був у неї в дитинстві і якому здавалося, що якщо дуже швидко добігти до повороту, то там точно побачиш щось таке, за чим можна погнатися. Проте в той час, як гончак був задоволений розміреним життям, яке складалося з низки хаотичних епізодів, Джед уже дуже давно розмірковувала над тим, до чого приведуть кадри її власного життя.
Отож у Нассау відразу після від’їзду Роупера і Джонатана Джед взялася за всі справи водночас: вона сходила до перукаря і до шевця, запросила додому повно гостей, зареєструвалася у жіночому турнірі з тенісу у Віндермір-Кей, приймала всі запрошення, які їй надходили, купила теки для зберігання господарських документів, пов’язаних з підготовкою до зимового круїзу, подзвонила шеф-кухарю і економу «Паші», склала меню і підготувала розсадку, хоча і знала, що Роупер зведе нанівець усі її старання та вказівки, бо врешті-решт він усе любив робити сам.
Проте час все одно застиг.
Вона підготувала Деніела до його повернення в Англію, зводила його за покупками, запросила друзів-ровесників, хоча Деніел на дух їх не зносив і не приховував цього; вона організувала для них пікнік на пляжі і весь час вдавала, що з Коркі майже так само весело, як з Джонатаном, — чесно, Денс, ну хіба він не чудої — і робила абсолютно все, щоб не помічати, що відколи вони покинули Кристал, Коркоран тільки й робив, що хандрив, курив, і кидав на неї зневажливі погляди, точнісінько як її старший брат Вільям, який трахав кожну зустрічну дівчину, включно з її подругами, але вважав, що його молодша сестра повинна берегти цнотливість до могили.
Але Коркоран був навіть гірший за Вільяма. Він вирішив, що повсякчас наглядати за нею — його святий обов’язок, що він її сторожовий пес і її тюремщик. Він зиркав на її листи ще до того, як вона встигала їх відкривати, підслуховував її телефонні розмови і намагався запхати свого носа у всі без винятку її справи.
— Корке, любий, ти поводишся, як останній зануда, ти ж знаєш. Через тебе я починаю почуватися як Марія Стюарт. Знаю, що Роупер наказав тобі приглянути за мною, але чи можна тебе попросити, щоб ти хоча б трошки погрався наодинці?
Проте Коркоран уперто не відступав від неї ні на крок: сидів у вітальні в своїй панамці і читав газету, коли вона розмовляла телефоном; ошивався на кухні, коли вона з Де-ніелем готувала помадку; підписував ярлики на Деніеле-вий багаж, який мав відправитися у Лондон.
Допоки врешті-решт Джед, як і Джонатан, занурилася глибоко в себе. Вона перестала весело щебетати, перестала — за відсутності Деніела — з усіх сил вдавати, що життя прекрасне, вона перестала рахувати години і натомість дозволила собі бродити ландшафтами свого внутрішнього світу. Вона думала про свого батька і про його почуття честі, яке завжди вважала непотрібним і застарілим, і усвідомила, що насправді ця честь означала для неї більше, ніж усі погані її наслідки: наприклад, продаж сімейного дому, через який у них було повно боргів, і продаж коней, переїзд батьків у їхню теперішню жахливу тісну халупу в старому маєтку, і постійний гнів дядечка Генрі і всіх інших опікунів.
Вона думала про Джонатана і намагалася осмислити своє ставлення до того, що він працював заради знищення Роупера. Вона зважувала, як і вчинив би її батько, плюси і мінуси цього нелегкого вибору, але вона змогла дійти лише до одного висновку: Роупер був катастрофічно неправильним поворотом у її житті, а Джонатан поставився до неї по-братськи, як раніше ще ніхто до неї не ставився; і їй навіть подобалося те, що він бачив її наскрізь, щоправда, за умови, що він бачив у ній і хороше, бо саме те хороше вона хотіла витягнути назовні, стерти з нього порох і знову пустити в діло. Наприклад, вона хотіла знову бути з батьком. Вона хотіла знову бути католичкою, навіть попри те, що кожного разу, коли вона про це думала, у ній прокидалася зірвиголова. Вона хотіла мати твердий ґрунт під ногами, але цього разу була готова заради нього працювати. Вона навіть погодилась би мило слухати моралі своєї нестерпної матусі.