Нарешті настав день Деніелевого від’їзду, якого, як Джед тепер здавалося, вона чекала все життя. Отож Джед з Коркораном разом відвезли Деніела і його багаж в аеропорт на «Роллс-ройсі», і щойно вони приїхали, як Деніелу заманулося походити самому біля стійок з пресою, щоб купити чогось солодкого і щось почитати, чи просто поробити те, що зазвичай роблять маленькі хлопчики, коли їх от-от відправлять назад до нестерпних матерів. Тому Джед і Коркоран чекали на нього в центрі зали, обоє раптом дуже нещасні від думки про Деніелевий від’їзд, тим більше, що і сам хлопчик був готовий от-от розплакатися. І тут Джед, на своє здивування, почула змовницький шепіт Коркорана:
— Люба, маєш паспорт?
— Корке, дорогенький, Деніел відлітає, а не я. Ти забув?
— Маєш чи ні? Швидко!
— Я завжди його маю з собою.
— Тоді, люба, їдь з ним, — попросив він, витягаючи свій носовичок, і витираючи ним носа, щоб з боку не було помітно, ніби він щось говорить. — Заскакуй у літак. Корке тобі нічого не казав. Це все твоїх рук справа. Вільних місць повно, я вже питав.
Але Джед нікуди не заскочила. їй таке навіть у голову не приходило, і усвідомлення цього у ту мить дуже її втішило. У минулому вона зазвичай спершу заскакувала, і лише потім ставила запитання. Проте того ранку вона зрозуміла, що вже знайшла відповіді на всі запитання, і не збиралася робити жодних стрибків, якщо це означало, що вони віддалятимуть її від Джонатана.
Джонатану снився дуже солодкий сон, коли задзвенів телефон, і він підняв слухавку все ще уві сні. Тим не менше у професійного спостерігача була блискавична реакція, усе ще лунав перший дзвінок, як він уже ввімкнув світло, схопив записник і олівець та почав чекати на інструкції від Рука.
— Джонатане, — гордо сказала вона.
Він закрив очі. Притиснув слухавку до вуха, намагаючись приглушити її голос. Здоровий глузд підказував йому відповісти: «Який Джонатан? Ви не туди потрапили», — і покласти слухавку. «Дурненька! — хотілося закричати йому. — Я ж сказав тобі, не дзвони, не намагайся вийти на зв’язок, просто чекай. А ти дзвониш, виходиш на зв’язок і бурмочеш моє справжнє ім’я прямісінько в вуха тих, хто нас прослуховує».
— Ради Бога, — прошепотів він. — Поклади слухавку. Лягай спати.
Але голос його звучав не надто переконливо, і вже пізно було казати, що «Ви набрали неправильний номер». Тому він лежав, притиснувши телефон до вуха, і слухав, як вона повторювала його ім’я: «Джонатан, Джонатан», вправляю-чись його вимовляти, відчуваючи це ім’я в усіх його відтінках, щоб ніхто не міг повернути її на початкову точку і змусити почати все спочатку.
Вони прийшли по мене.
Минула година і Джонатан почув за своїми дверима скрадливі кроки. Він сів. Він почув один крок, його глухий звук відбився від керамічного кахлю, і зрозумів, що нога була боса. Він почув другий крок — нога ступила на м’який килим посередині коридору. У замковій щілині згасло і знову загорілося світло, коли хтось пройшов попри його двері, як йому здавалося, зліва направо. Може, це Фріскі підкрадається, щоб напасти на нього? Може, він пішов по Таббі, щоб взятися за справу разом? Може, Міллі принесла випраний одяг? Чи босоногий хлопчина збирав взуття, щоб почистити? У цьому готелі не чистили взуття. Він почув, як клацнув замок в спальні навпроти, і зрозумів, що це Меґ босоніж поверталася з Роуперових апартаментів.
Він нічого не відчув. Ні осуду, ні заспокоєння совісті, ні полегшення на душі. «Я трахаю», — говорив Роупер. Отож він так і зробив. А Джед просто була першою у списку.
Він спостерігав, як за вікном світлішає небо, і уявляв її голову, яка ніжно притискається до його вуха. Потім набрав номер двадцять другої кімнати, пустив чотири гудки, а потім набрав знову, але нічого не сказав у слухавку.
— Ти саме вчасно, — тихо сказав Рук. — А тепер послухай.
«Джонатане, — думав він, поки слухав інструктаж Рука. — Джонатане, Джонатане, Джонатане... Коли це все нарешті вилізе тобі боком?»