— Окей, окей.
Лише тоді Ленгборн простягнув у вікно конверт. Загорівся ліхтарик і вміст конверта було швидко перераховано. Білі ворота відчинилися. Не вмикаючи фар, вони поїхали вперед, «Тойота» позаду них не відставала. Вони проїхали повз старовинний якір, вмурований в бетон, і опинилися на алеї різнокольорових контейнерів, кожен з яких був позначений комбінацією з літер і семи цифр.
— Тут ліворуч, — сказав Ленгборн. Вони повернули ліворуч і «Тойота» зробила так само. Джонатан рвучко пригнувся, коли на них раптом почала опускатися стріла помаранчевого крану.
— Тепер праворуч. Отут, — сказав Ленгборн.
Вони повернули праворуч і перед ними з моря показався чорний корпус танкера. Знову праворуч, і вони обгинали ряд з шести пришвартованих кораблів: два величезних, свіжопофарбованих лайнери і чотири обшарпаних вантажних судна, кожне з яких мало освітлений трап до води.
— Зупинись, — наказав Ленгборн.
Усе ще в темряві, вони зупинилися. «Тойота» позаду також. Цього разу минуло всього декілька секунд, поки на лобовому склі показалося світло ліхтарика: спочатку червоне, потім біле, і далі знову червоне.
— Відкрий усі вікна, — сказав Ґасу Ленгборн. Він знову переймався руками. — Поклади руки на панель, що вони їх бачили. Шефе, поклади руки на сидіння перед собою. Томасе, ти також.
З незвичним смиренням Роупер зробив так, як йому наказали. Було прохолодно. Запах нафти змішався з запахами моря і металу. Джонатан знову опинився в Ірландії. Хоча ні, у паґвошських доках, у комірці брудного вантажного судна, чекаючи миті, коли під покровом ночі можна буде проскочити на берег. Обабіч автівки засвітилося два ліхтарики. Промені сканували руки і обличчя, а потім і підлогу автівки.
— Містер Томас і компанія, — оголосив Ленгборн. — Приїхали перевірити кілька тракторів і заплатити другу половину.
— Хто з вас Томас? — почувся чоловічий голос.
— Я.
Пауза.
— Окей.
— Всі повільно виходьте, — наказав Ленгборн. — Томас — позаду мене. Всі в рядок.
Їхній провідник був худий і високий, він здавався надто юним, щоб уже носити «Геклер», який звисав з його правого плеча. Трап був короткий. Діставшись палуби, Джонатан знову побачив за темною водою вогні міста і спалахи нафтопереробного заводу.
Корабель був старий і маленький. Джонатан припустив, що важив він чотири тисячі тонн максимум, і його вже не раз воскрешали. Дерев’яні двері люка були відчинені. Лампочка під стелею освітлювала звивистий сталевий трап. Знову провідник пішов попереду. Відлуння їхніх кроків нагадувало тупіт групи в’язнів, скованих одними кайданами. У поганенькому світлі Джонатану все ж вдалося краще розгледіти чоловіка, який їх вів. На ньому були джинси і кросівки. Лівою рукою він час від часу відкидав назад світлий чуб, коли той йому заважав. А правою все ще тримав «Геклер», не забираючи вказівного пальця зі спускового гачка. Корабель також по-трохи вимальовувався. Пристосований для змішаного вантажу. Місткість — приблизно шістдесят контейнерів. Це була звичайнісінька консервна бляшанка, заїжджена робоча конячка, яка вже от-от стане нікому не потрібною. Якщо щось піде не так, корабля просто позбудуться.
Усі зупинилися. Перед ними виросли троє чоловіків, усі біляві, усі красиві, усі молоді. Позаду них були зачинені металеві двері. Джонатан без належних для цього доказів здогадався, що вони — шведи. У них також були «Геклери». Стало очевидно, що провідник — їхній начальник. Надто вже невимушено він поводився, коли приєднався до них, надто прямо тримав спину. З його вуст не сходила крива небезпечна посмішка.
— Сенді, як тепер поживає аристократія? — спитав він. Джонатан усе ще не міг визначити його акценту.
— Піп, привіт, — сказав Ленгборн. — Краще за всіх, дякую. А ти як?
— Ви всі вивчаєте в університеті сільське господарство? Полюбляєте трактори? Деталі до автомобілів? Хочете виростити добрий урожай і нагодувати голодних?
— Перейдімо нарешті до справи, — сказав Ленгборн. — Де чорти носять Моранті?
Піп відчинив металеві двері і у ту ж хвилю з темряви з’явився Моранті.
«Наш лорд Ленгборн схиблений на зброї, — говорив Берр. — Грався у джентльмена-солдата у півдюжині брудних воєн... пишається своїми навичками вбивати... у вільний час колекціонує, як і Роупер... їм приємно почуватися частиною історії».
Трюм займав більшу частину «живота» корабля. Піп зображав з себе господаря, Ленгборн і Моранті йшли поруч з ним, Джонатан і Роупер позаду, а за ними підмога: Фріскі,
Таббі і троє молодиків з «Геклерами». Двадцять контейнерів були прикріплені ланцюгами до палуби. На кріпильних ременях Джонатан прочитав назви проміжних пунктів: Лісабон, Азори, Антверпен, Гданськ.