— Я згоден. Тобі не варто його випускати зі свого кулака. Хватка — ось що нам потрібно. І у тебе вона є, я певен.
«Раніше він казав у нас», — подумав Берр.
— Рексе, Ano не міг втекти від своєї долі. Апо — стукач. Він і так довго протримався. Така гра. Якщо федерали до тебе не доберуться, то це зроблять братки. І він це знав з самого початку. Наше завдання — витягнути нашу людину. Нам це під силу. Це не проблема. Сам побачиш. Просто все відбувається одночасно. Рексе?
— Так, я тут.
Намагаючись побороти власне хвилювання, Берр усе ж був переповнений жалем до Ґудгью. Рекса не можна підпускати до таких справ! У нього зовсім немає ніякого захисного шару. Він бере все надто близько до серця! Берр пригадав, що у Лондоні зараз пообіддя. Ґудгью щойно пообідав зі своїм шефом.
— І як усе минуло? Що це була за важлива новина? — спитав Берр, все ще сподіваючись почути у відповідь хоча б щось обнадійливе. — Секретар кабінету міністрів нарешті вирішив перейти на наш бік?
— О, так, дякую, так, дуже добре, — сказав Ґудгью вкрай ввічливо. — Клубна їжа, але заради неї і вступають у клуб. — «Він прийняв знеболювальне, — подумав Берр. — Не може зібратися з думками». — Відкривається новий відділ, тебе це потішить. Комітет нагляду при Вайтголлі. Він такий перший, принаймні так мені сказали. Він підтримує все, за що ми боролися, і я буду його головою. Комітет буде підзвітний безпосередньо секретареві кабінету, що само собою вражаюче. Усі дали йому своє благословення, навіть Рівер-гауз запевнив у повній підтримці. Мені потрібно ґрунтовно дослідити всі аспекти секретної діяльності: вербування, раціоналізація, рентабельність, розділення обов’язків, підзвітність. У принципі все те, що я вже і так робив, як мені здавалося, проте потрібно робити заново і краще. Не можна гаяти ні хвилини. Це, вочевидь, означає, що я маю відмовитися від своїх теперішніх проектів. А ще він тонко натякнув, що ця моя кар’єра може увінчатися дворянським титулом, а моїй любій Тестер так би цього хотілося.
Служба розвідки повітряних цілей телефонувала по іншій лінії. Долетівши до Панами, Роуперовий літак опустився нижче зони, яку покривають радари. Найімовірніше, він повернув на північний захід, прямуючи до Москітового берега.
— То де його зараз чорти носять? — у відчаї закричав Берр.
— Містере Берр, сер, — сказав молодий спеціаліст на ім’я Генк. — Він зник.
Берр стояв наодинці у кімнаті радіоперехоплення в Маямі. Він простояв там так довго, що співробітники вже перестали його помічати. Вони були обернені до нього спинами і займалися своїми пультами й ще сотнею не менш важливих речей. Берр стояв у навушниках. А навушники — це така штука, що виключає будь-які компроміси, будь-які обміни інформацією чи її обговорення. Є лише ти і звук. Або його відсутність.
— Містере Берр, це для вас, — різко сказала йому одна з працівниць, вказуючи на перемикачі на апараті. — Схоже, у вас там проблема.
На цьому її співчуття закінчувалося. Вона зовсім не була безсердечною людиною, у жодному випадку. Просто вона була професіоналкою, і її чекали інші справи.
Берр прослухав запис один раз, але він був такий знервований і одурманений, що вирішив узагалі не розуміти, про що говориться в записі. Навіть надпис збив його з пантелику. «Від Маршалл у Нассау Томасу в Кюрасао». Що це в біса за Маршалл? І якого чорта він телефонує моєму агенту в Кюрасао посеред ночі, саме коли операція тільки починає набирати обертів?
Бо ж хто міг отак одразу ж здогадатися, особливо коли голова зайнята мільйонами інших думок, що Маршалл — насправді дівчина? І не просто дівчина, а Джемайма, вона ж Джед, вона ж Джедс, яка телефонувала з Роуперової резиденції у Нассау?
Чотирнадцять разів.
Між північчю і четвертою годиною ночі.
Інтервали між дзвінками — від десяти до вісімнадцяти хвилин.
Перші тринадцять разів — ввічливе прохання зв’язати її з містером Томасом, будь ласка, і відповідь, після спроб з’єднати її, що містер Томас не бере слухавку.
Проте на чотирнадцятий раз її старання були не даремні. Рівно о третій годині п’ятдесят сім хвилин Маршалл у Нассау з’єднали з Томасом у Кюрасао. На цілих двадцять сім хвилин Роуперового телефонного часу. Джонатан спочатку розлютився. І правильно. А потім він трохи заспокоївся. І врешті-решт якщо Берр правильно все зрозумів, від його люті і сліду не залишилося. Відтак під кінець їхніх двадцяти семи хвилин було чути лише: «Джонатане... Джонатане... Джонатане...» і тихі віддихи, поки вони прислухалися до дихання одне одного.