«Схоже на те, що Тихоокеанське узбережжя їм більше до вподоби, — пояснював Рук у Кюрасао вісім годин і цілу вічність тому, по готельному телефону з кімнати 22. — Карибське узбережжя надто легко просканувати радарами. Хоча якщо ти в джунглях, то це вже не має жодного значення, тому що тебе немов не існує в природі. Головного інструктора звуть Еммануель».
«Це місце навіть на карті не позначене, — говорив Рук. — Воно називається Серро Фабреґа, але Роупер любить називати його Фаберже».
Роупер зняв свою маску для сну і дивився на годинник, немов перевіряв пунктуальність авіаліній. Вони швидко опускалися вниз. Червоні і білі стовпчики вертолітного майданчика засмоктували їх донизу в криницю темного лісу. Озброєні люди в бойовому споряджені дивилися на них.
«Якщо вони візьмуть тебе з собою, значить не ризикують залишити тебе без нагляду», — пророче сказав Рук.
«Саме це і пояснив мені Роупер, перш ніж вирушити на «Ломбардію». Він не довіриться мені і в порожньому курнику, поки я власноручно не підпишу свій вихід з гри».
Пілот вимкнув двигуни. Коренастий чоловік латиноамериканського походження в камуфляжній уніформі під колір джунглів кинувся вперед, щоб їх зустріти. Окрім нього, Джонатан ще помітив шість добре замаскованих бункерів, кожен з яких охороняло по дві людини, які, вочевидь, отримали наказ повсякчас залишатися у затінку дерев.
— Менні, привіт, — вигукнув Роупер, радісно вискакуючи на злітну смугу. — Голодний, як вовк. Пригадуєш Сенді? Що на обід?
Вони обережно пішли стежиною через джунглі. Роупер ішов попереду, і низенький полковник всю дорогу перемовлявся з ним, повертаючись до нього всім тілом і хапаючи за плече щоразу, коли намагався його у чомусь переконати. Одразу за ним марширував Ленгборн, не підіймаючи високо коліна, а далі — інструктори. Джонатан упізнав двох англійців, з хиткою ходою, які зупинялися у «Майстерсі» під іменами Форбс і Лаббак, а Роупер називав їх брюссельськими парубчиськами. За ними йшли двоє подібних, як дві краплі води, рудоволосих американців, зайнятих розмовою з русявим чоловіком на ім’я Олаф. За ними — Фріскі з двома французами, які, вочевидь, були знайомими Фріскі ще з попереднього життя. За ними йшли Джонатан, Таббі і хлопчина на ім’я Фернандес, з шрамами на обличчі і лише двома пальцями на одній руці. «Якби ми були в Ірландії, я б вирішив, що ти знешкоджуєш вибухові пристрої», — подумав Джонатан. Пташиний крик був оглушливий. Спека ошпарювала їх щоразу, як вони опинялися на сонці.
— Ми зараз у країні з найкрутіші схили, Панамі, — сказав Фернандес м’яким захопленим голосом. — Ніхто тут не може ходити. У нас тут висота три тисячі метрів, дуже круті схили, все джунглі, нема дорога, нема стежка. Фермери з Теребеньйо прийшли, палили дерева, вирощували банани один раз, пішли геть. Нема терору.
— Чудово, — ввічливо сказав Джонатан.
Хвилинне спантеличення, яке Таббі вперше зміг прояснити швидше, ніж Джонатан.
— Ґрунту, Ферді, — лагідно виправив він. — Це називається не «терра», а ґрунт. Тут надто тонкий шар ґрунту.
— Містере Томас, фермери з Теребеньйо — дуже сумні люди. Один раз вони боротися зі всіма. Тепер вони мають одружитися з племенем, яке їм не подобається.
Джонатан видав співчутливі звуки.
— Містере Томас, сер, ми говоримо, ми розвідники. Ми говоримо, ми шукати нафту. Ми шукати золото. Ми шукати уака, золоту жабу, золотого орла, золотого тигра. Містере Томас, ми тут мирні люди. — Всі засміялися і Джонатанові довелося слухняно приєднатися.
З-за стін джунглів до Джонатана долинали кулеметні черги і вибух гранати. На хвилину запала повна тиша, а потім знову відновився гомін джунглів. Саме так було в Ірландії, пригадував він: після вибуху всі звуки затихали, аж поки знову не ставало безпечно лунати. Рослинність сплелася у них над головою і Джонатан опинився в тунелі Кристалу. Лійкуваті білі квіти, коники і жовті метелики лоскотали його шкіру. Він згадав ранок, коли Джед була в жовтій блузці і торкнулася його своїм поглядом.
Джонатана опустив на землю загін солдатів, які пробігали повз них зі швидкістю легкої піхоти, стікаючи потом під вагою ручних протитанкових гранатометів, ракет і мачете, їхнім лідером був хлопець з мертвими блакитними очима і у типовому для тутешнього населення капелюсі. Проте злі і зболені очі його іспансько-індіанського загону були прикуті до дороги, що пролягала перед ними, отож єдине, що встиг помітити Джонатан, коли вони промчали повз, це благальне виснаження їхніх закамуфльованих облич, хрестики на шиях, запах поту і заляпану болотом уніформу.